Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Ого! — сказав Головний. — Цей тепер не пропаде.
Незнайомий гладкий мисливець невдоволено вийшов з кабіни й важко поліз у кузов, а Іван Іванович з Бімом сіли в кабіну.
Після того було не так уже багато полювань на вальдшнепа, але Бім усе викопував чудово, як і завжди. Одначе досить йому зачути вовчий слід — він припиняв полювання: притулявся до хазяїнової ноги — і ні з місця. Так він чітко визначав слово «вовк». І це було добре. А після облави він ще дужче став любити Івана Івановича і вірити в його силу. Вірив Бім у доброту людини. Велике благо — вірити. І любити. Собака без такої віри — уже не собака, а вільний вовк або (що гірше) бродячий пес. Із цих двох можливостей вибирає кожен собака, якщо він перестав вірити хазяїнові і пішов від нього або якщо його вигнали. Але горе тому собаці, який втратить улюбленого друга — людину, шукатиме його, чекатиме. Він тоді уже не зможе бути ні вільним вовком, ні звичайним бродячим псом, а залишиться тим же собакою, відданим і вірним втраченому другові, але самотнім до кінця життя.
Я не буду, любий читачу, розповідати жодної з багатьох достовірних історій про таку відданість протягом багатьох років і до кінця собачого життя. Я розповім тільки про одного Біма з чорним вухом.
РОЗДІЛ 6
Прощання з другом
Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Того дня Бім добре натомився, тому швидко заснув і не чув нічого. Але в наступні дні і Бім почав підмічати, що хазяїн частіше лягає і вдень, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам, недовго — за потребою. Потім Іван Іванович зовсім занедужав, він ледве-ледве доходив до дверей, щоб випустити або впустити Біма. Одного разу він простогнав у постелі якось особливо тужно. Бім підійшов, сів коло ліжка, уважно подивився другові в обличчя, потім поклав голову на витягнуту його руку. Він побачив, яке стало в хазяїна обличчя: бліде-бліде, під очима темні кола, неголене підборіддя загострилося. Іван Іванович повернув голову до Біма і тихо, ослаблим голосом сказав:
— Ну? Що робитимемо, хлопчику?.. Кепсько мені, Біме, погано. Осколок… Підповз під серце. Погано, Біме.
Голос його був такий незвичайний, що Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: «Уставай, мовляв, ходім, ходім». А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.
— Що ж, Бімко, давай спробуємо, — насилу вимовив Іван Іванович і обережно встав.
Він трохи посидів на ліжку, потім звівся на ноги її, опираючись однією рукою об стіну, другу тримаючи біля серця, тихо переступав до дверей. Бім ішов поруч з пим, не зводячи погляду з друга і ні разу, ні разу не крутнув хвостом. Він ніби хотів сказати: ну, от і добре. Ходімо, ходімо потихеньку, ходімо.
Вийшовши на площадку, Іван Іванович подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав, та побігла до себе в кімнату і повернулася з бабусею, Степанівною. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово «осколок», вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад:
— Вам треба лежати, Іване Івановичу. Лежати. Ось так, — сказала вона, коли той знову ліг на спину. — Тільки лежати. — Вона взяла зі столу ключі і швидко вийшла, майже побігла, задріботівши по-старечому.
Звичайно, Бім сприйняв слово «лежати», повторене тричі, так, ніби воно стосувалося і його. Він ліг поруч з ліжком, не зводячи погляду з дверей: тяжкий стан хазяїна, хвилювання Степанівни і те, що вона взяла зі столу ключі, — усе це передалося Бімові, і він весь був у тривожному чеканні. Незабаром він почув: ключ вставили в замок, замок клацнув, двері відчинилися, в прихожій заговорили, потім увійшла Степанівна, а за нею троє чужих у білих халатах — дві жінки і чоловік. Від них пахло не так, як від інших людей, а скоріш тією скринькою, що висить на стіні, яку хазяїн відчиняв тільки тоді, коли говорив: «Кепсько мені, Біме, кепсько, погано».
Чоловік рішуче ступнув до ліжка, але…
Бім кинувся на нього звіром, упер йому в груди лапи і двічі гучно гавкнув.
«Геть! Геть!» — прокричав Бім.
Чоловік сахнувся, відштовхнувши Біма, жінки вискочили в прихожу, а Бім сів біля ліжка, тремтів усім тілом і, очевидно, ладен був швидше віддати життя, ніж підпустити невідомих людей до друга в таку тяжку для нього хвилину.