Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
Коли із сонцем тихцем покінчили за пагорбом, залишивши у свідках півземлі і наслідивши так, що півгоризонту виявилося заляпаним кров’ю, Янек видав свій фірмовий рев і опустився навпочіпки. А що я? Мені ніколи під ноги дивитися. Я, може, природою цікавлюся. У містах такого заходу сонця сто років проживи — не побачиш. Та що сто? Мені ось наче триста перший пішов, а справжнього неба не довелося зріти.
Давай-давай, виправдовуйся, роззяво.
Ожина, по якій я ледве не пройшовся стройовим кроком, підморгувала серед колючок чорним вічком і без жодних заперечень залишала обважнілі гілки. Терпка ягідка виявилася солодшою за найсолодші меди в домі, де я провів три тижні, що здавалися тепер сном.
Колишній пан запихав ягоди до рота жменями, самозабутньо дряпаючись і муркочучи собі під носа черговий шедевр класиків. Усе йшло так добре, а я візьми і ляпни:
— Може, слуги справді невинні?
Янек з набитим ротом прошамкав:
— Які шлуги?
— Може, їх справді нема підстав підозрювати?
Рука в штивному манжеті підкинула ягідку, піймала її, але так і не відправила до рота. На горизонті нарешті почали замітати криваві сліди.
— Ти про отого пана, що з намісником приїздив? На перебранця схожого?
Ти дивись, розкусив-таки хатрака нашого.
— Так ти не ображайся, у них професія така — усіх підозрювати.
А я й не ображався. Не зводячи очей з обрію, я почав прикидати, скільки ще сонце витримає таку над собою наругу. Кожного вечора. Умирати невідомо за що.
— А ти, мій пане, сам подумай. Пригадуєш, як я якось просидів у бібліотеці майже весь день, ти ще підсміювався наді мною: мій начитаний друже і так далі. А якщо це я знайшов тоді ваш архів, дочекався зручного моменту, переховав його, а щоб замаскувати його відсутність, улаштував підпал. Може, я знав, що ним мають цікавитися, і тому так спішив? Тобі не здалося підозрілим, що я кинувся гасити пожежу, не покликавши нікого на поміч? На яку холєру мені здалися твої книжечки? А якби я хотів відхреститися від підозр, кращого способу не придумаєш.
Він сидів навкарачки і крізь міцно стиснуті пальці тік брунатний сік. А як файно все починалося…
— Гадаєш, не довіряю? — Ян скочив на ноги і ступив до дерева, одинокого, кряжистого, схожого на прангер[33]. І обернувся до мене. — Думаєш, йду з тобою весь день і гадаю: ти чи не ти? А вночі так взагалі спати боюся, тільки прикидаюся, що сплю? Так про мене мислиш?! — майже закричав він, але враз заспокоївся, а на кирпатому обличчі залягли тіні: це запекло і стрімко навалювалися сутінки.
— Ось що ми зробимо. Твій укоханий ножичок з тобою?
Я намацав його ліктем під сукном. Подаруночок. Мало хто тепер такі носить. Часи змінилися. Війни притихли. Перейшли в підпілля.
— Ти якось нахвалювався, що можеш із двадцяти кроків у монету попасти? Було?
Ну, у монету, може, й ні, а в людину, особливо якщо в неї біла сорочка на нічим не захищених грудях, особливо якщо під цією сорочкою б’ється серце ворога, особливо якщо мріяв про це багато років…
— Зараз ти отримаєш можливість переконатися, наскільки я тобі довіряю.
Янек став спиною до стовбура, випростався, зціпив зуби і, мабуть, уявивши себе на дуелі, відкарбував:
— Відрахуй двадцять кроків і метай. Як балаганник на ярмарку.
Для тих, хто не зрозумів, — у нього метати. Ножичком, між іншим. Тим самим, що колись пробивав лати навиліт.
Мене на млі ока[34] поставило на ноги. Твердо поставило, хоч і рубануло спершу по потилиці. Що не кажи, довір’я — препаскудна штука…
Я, не дивлячись, витягнув з-за пояса свою коштовність, узяв двома пальцями рукоять і розпочав відрахунок. Зараз він переконається, наскільки можна мені довіряти.
Коли відстань між нами подвоїлася, сутінки розгулялися донесхочу. Дуже добре. У протоколі запишуть: підкрався під покровом ночі. А вдень такого не напишеш. Удень довелося б їхнім поетам щось інше грипсати[35]. Наприклад, підповз із тилу, а що дзюра з фронту, так наскрізь прошпигнуло.
Я відчув приємну важкість у руці. Може, і прошпигнути.
Змах — й обурений виск надвоє розпореного вітру, і раптова легкість у руці, що позбулася приємної важкості й інстинктивно потягнулася слідом за нею, добровільно відпущеною в політ, і… застигла на рівні кидка. Передумуючи, надто пізно передумуючи.
33
Прангер — стовп ганьби на площі Ринок, місце, де виконувалися вироки смерті.
34
На млі ока — миттєво.
35
Грипсати — писати.