Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
— Біжімо. Куртку одягне той, хто перший здохне.
О, битися об заклад — це по-їхньому, по-шляхетному. Бідака. Йому не довелося бачити, як я бігаю. Кому довелося — удруге за мною не ганявся. Тільки рукою махав. Доти, поки я не виріс і не став сам ганятися за іншими. І рукою не махав, а доганяв раз і надовго.
Янек рвонув, як необ’їжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку — заважала дивитися.
У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.
Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.
Янек почав перефарбовуватися в ніжно-рожеві відтінки.
— Ти хоч уявляєш, куди ми біжимо? — недовго думаючи, звалив він мене першим же запитанням.
Я досвідченим оком окинув хмарки.
— На північ.
— Ха!
Ліс пішов угору, і знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин:
— Знаєш, що мені спало на думку?
Де вже мені, темному, світлі мислі зріти?
— Наш архів зник не просто так. Його викрали!
Для пуцьвірінка — незле. Я вважав, що він додумається до цього років так через сто.
— І зробив це хтось із моїх слуг.
Приголомшливо.
— Глупство. Я їм усім довіряю.
А ось це дарма.
— А ти як мислиш?
Я пішов напролом через малинник і забув про питання.
— Це скільки ж днів треба було пробиратися в бібліотеку і перетрушувати книжку за книжкою, щоб його знайти!
Не так уже й багато. Усього лиш один день і зовсім не потайки. Дев’ятий стелаж, друга полиця згори, сьома книжка праворуч. Щось про міфи.
— Він пролежав неторканим прірву часу…
А час тут ні до чого. Він, час, лише поглиблює.
— Востаннє тато переглядав архів у ніч перед смертю… Мар’яне! Здається, він поривався щось мені сказати, але… Напевно, знову відклав на потім. Що він хотів сказати, Мар’яне?
А ти поворуши мізками.
Янек застряг біля поваленого стовбура і відстав. Точніше, він би давно відстав, але я з доброти душевної пристосовував свій біг до його тупання. А позаяк доброта душевна пролазила крізь мої пори швидше, ніж піт, черговий підйом, ні краплини не спітнівши, я взяв на одному диханні. Демонструючи тим, хто відстав, усю свою прудкість. Зав’язуючи з добротою до віку вічного.
— Нам обов’язково так квапитися?! — ті, хто відстав, одразу ж двигнули мене в спину розпачливим протестом.
Нам! Відчуваєте зворот?
— Особисто я до сніданку вже давно запізнився… а… а до вечері ще півдня…
Я скреготнув зубами і не звернув на протест жодної уваги. Якщо звертати увагу на всіх рудих шляхтичів, що швендяють тут лісом…
— Ясно… Ти квапишся на побачення і… і боїшся, що панянку вкрадуть з-під носа… Так би відразу й сказав…
Зараз впаду і закачаюся по землі. Від сміху, від чого ж іще?
— Ей, бігуне… на весілля запросиш?
Я пригальмував і змахнув з лиця налипле павутиння. Ранок глипав на нас зі всіх дзюр. Чекати довелося порівняно недовго. Янек, подібний кольором обличчям до багряного маку, волік ноги, тримався за правий бік і сопів, як буйвіл, коли той бажав сподобатися самці. Був змученим, голодним та бездомним, і тому мені не сподобався. Самкам такі теж не подобаються.
— Це був змив[31]… — просвітив я його, прикидаючи розміри дупла, що маячіло перед нами. Голова влізе, вирішив я. Руда.
Слід було просвіщати людину до того, як руйнувати їй життя, але розбитого не зліпиш, убитого не вернеш з того світу…
— Який змив? — поцікавився Янек, ліниво витираючи чоло рукавом. Я ледве не спитав, чи не позичити йому хусточку.
— Гонітва[32]. Пам’ятаєш казку, де мишка благополучно втікає від кицьки? Так-от, ми не в казці.
— Виходить, за нами погоня?
Його питаннячка могли змусити небіжчика померти вдруге. У мені вони будили звіра.
— Виходить.
— Справжня?
— Найсправжнісінька.
— Ти хочеш сказати, що нас зараз хтось переслідує?
Ні, я більше нічого не хотів, а звірюга в мені давно ревів, як голодна корова.
— Якщо ми втікаємо, значить, нас переслідують. А якщо нас переслідують, значить, нам одна дорога — утікати, — пояснив я так популярно, як умів.
31
Змив — втеча.
32
Гонітва — погоня.