Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
Я ходив з кімнати до кімнати і торкався скіпкою легкозаймистих речей — і вони слухняно спалахували, віддаючи себе в жертву… чому?
Я все чекав, що ось-ось увірветься володар і вб’є мене за те, що я витворяю. І врятує свій палац.
Але він десь барився, і я, щедро роздаючи на всі сторони загибель, брів далі й далі, і всі пожежі, що коли-небудь відгоріли на землі, поставали переді мною жорстокою загравою. А ті, яким іще судилося відпалати, наступали мені на п’яти.
Це сталося на правому фланзі, не пам’ятаю біля яких дверей. Я простягнув руку до клямки, але двері так і залишилися зачиненими. Притулившись чолом до шорсткої стіни, я повільно сповз униз, а наді мною перехрещувалися шляхи між цим та тим світом — вогненні, палаючі шляхи. І я бачив грішників і праведників, і себе в центрі перехрестя… І я вже знав, якою дорогою піду і що мені пригадають у кінці шляху.
Тільки страх за моє життя пересилить жах Януша перед скоєним, тільки пошуки Мар’яна Добрянського зупинять його перед сходженням на вогнище, у якому знемагав його дім. Він знайде мене, скорченого, біля кабінету свого батька, який я так і не зможу підпалити, і вгледить у цьому якийсь там знак, він розштовхає мене і, напівп’яного, потягне до виходу, повз божеволілих слуг, духмяних троянд, непотрібної огорожі. Він дотягне мене до узлісся і тільки тут знесилено впаде поруч зі своєю ношею. Він не з’їде з глузду лише тому, що вирішить, нібито я з’їхав з глузду, а двійко божевільних — це ж так смішно!
Та я нічого цього не знатиму.
Свіже повітря і холод від землі потроху витіснили з моєї голови пануючий там дурман, і я зміг згрубша оцінити ситуацію. Вона видалася поганенька: Янек сидів під березою і вперто не помічав сліз, що котилися йому по щоках. А внизу, у долині, бушувало пекло.
— Хто тебе просив робити це самому? Ми ж домовлялися: ти почекаєш, поки я підніму на ноги челядь і коней, а потім ми зробимо це разом.
— Ти надто довго їх піднімав, — хмуро кинув я, підводячись із землі й уникаючи погляду в долину.
— Я велів збиратися, видав їм платню і спробував усе пояснити. Але не певен, що вони зрозуміли.
— Хто — слуги чи коні? — ні з того ні з сього пожартувалося мені. Диму наковтався, мабуть.
— А коли вони побачили перші спалахи вогню у вікнах, — волинив далі Янек, — то раптом забігали, замахали руками, показували мені на вікна і щось вимагали від мене…
А серед них часом не було одного… чи однієї, хто стояв осторонь і уважно спостерігав?
— Вони плакали, уявляєш?
— Мене менше за все хвилює прислуга, — відповів я, розмірковуючи.
Крім того одного, звичайно… чи однієї.
— Я так запросто зруйнував усе їхнє дотеперішнє життя… Узяв і зруйнував… Що вони тепер робитимуть… Куди підуть… Серед ночі…
А розмірковував я про свою неймовірну удачу. Ось він, мій зоряний час! Настав! Витанцьовуй, Мар’яне, хочеш польку, хочеш мазурку! Тільки зірок чомусь не видно… Поховалися? Погасли?
Я глянув на Янека, що самозабутньо вмивався слізьми, і люто заревів:
— Це дерево чудово поллє дощ, а якщо ви, мила моя, хочете зробити добру справу, то витріть соплі і беріть ноги в руки, а руки — у кулаки. Мені ніколи міняти вам пелюшки!
Тільки негідник міг так зараз із ним говорити. Знайомтеся, я і є той негідник.
— Горить, — філософськи відреагував Янек.
Мені ця філософія перестала здаватися забавною.
— Ну і мокніть собі, моя дорога, а я пошукаю сухішу місцинку.
І я вирушив до лісу. Він дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим і злим. А на додачу до всього — голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повірили й обмацали ще раз. Я крутнувся на підборах і вибіг на узлісся. Заграва займала півнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, підняв її, як пір’їнку, і припер до деревця.
— Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?
З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дріб’язками і фальшивим паспортом на ім’я Мар’яна Небродовича.
— Я його викинув. Він був заважкий.
— Ти викинув мій мішок? — перепитав я з лагідним сказом у голосі. — Мій мішок? Де ти його викинув?