Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
— Там, на сходах, по дорозі в хол.
— На сходах? Мій мішок? — видно, двері мої незмащені заїло остаточно. — Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.
Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.
— Я не думав, що там забавки… Просто я нічого не збирався з цього дому брати.
— Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.
Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.
— А це не діло рук шляхтича — по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.
У-ух!
— Та пропади він пропадом, той мішок.
І фальшивий паспорт туди ж.
— Я добуду новий, файніший.
Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.
Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.
— Як це — добудеш? Яким чином?
— О-о, тобі розкажи, — запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.
— Що означає «розкажи»? Що ти задумав?
— Ну-у, нічого такого…
— Мені не подобаються твої «о» і «ну».
А мені не подобається один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.
— Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила…
Але я за ним… чи за нею ще вернуся.
— Тому я попереджую: від цієї хвилини я ні на крок від тебе не відійду, зрозуміло, Мар’яне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обіцяю! Я буду спостерігати за кожним твоїм рухом, і не смій мені перечити.
— А коли мені приспічить за деревце?..
Він не зніяковів. Не знайдуться нині ті, котрі змусять його ніяковіти.
— О, особливо тоді…
Він оступився. У лісі, у цій темниці, було повно кореневищ, корчів, коріння… Лише на одну мить він ухопився рукою за моє плече, і ця рука, здалося мені, пропекла наскрізь мою продимлену, чорну від кіптяви куртку. За такі миті платять золотом. Та чи візьмуть плату з Мар’яна Добрянського, а чи скажуть: іди, звідки прийшов?
Наші очі незабаром призвичаїлися до темряви. Проте світліше від цього не стало. Ми перебували на дні величезної криниці, у якій без упину щось ворушилося, шелестіло, шурхотіло, а вгорі, у нерівному просвіті, немитим блюдцем плив поміж хмарами місяченько. Щось синювато-димчасте стікало на листя, хвою, кору й мох; хтось живий і печальний дихав нам у потилиці; глухомань ходила довкола нас, непрошених, колами, з темним обличчям й очницями-дуплами, і, похрускуючи пальцями, чекала, коли ми наситимося її стравами і кинемося назад. Тоді вона жбурне нам у груди колючі чагарники, а під ноги столітні вітроломи і скаже, сторожка і чутка, так і не пробачивши людям свого прізвиська і їхнього споконвічного страху перед нею, — скаже нам, непрошеним: дороги назад нема.
— Мар’яне, агов, Мар’яне! — окликнув мене супутник. Я ледве ухилився від драпіжної гілляки, що випливла переді мною нізвідки. — Вибач, я не хотів тебе налякати.
Угу.
— Але ти подивися на цей дуб!
«Цим дубом» виявилася загусла до твердості каменя чорнота, що закинула над нами мертві нерухомі сіті. Де він угледів дуб?
— Знаєш, із чим він у мене асоціюється?
Я піймав себе на тому, що хотів би, щоб він говорив тихіше. Небо майже не просвічувало крізь густу плутанину, і я відчув себе людиною, над якою закрили дашок криниці. Я почав тихесенько відступати.
— …З тобою, мій мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, ікластий і… без єдиного живого листочка!
І він розсміявся. Драпіжна гілляка не дрімала і вчепилася на зворотному шляху в моє волосся.
— Холєра ясна!
— А от лаятися він, мабуть, так і не навчиться.
Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурі.
Я навіть про гілляку, якій обіцяв переломити всі кісточки, забув. Він не боявся! Мало того, він був із глухоманню на ти!
Удалині протяжно ухнуло і затихло.
— Ну, якщо ти дав обітницю мовчання… — голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань… я оглянувся… залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання.
— Десять ринських дістати — гарна нагорода!
Ой, заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода!..
28
Гвізднути — украсти.