Лемберг. Під знаменами сонця
- Автор: Хома Анна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-8439-8 (fb2)
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Лемберг. Під знаменами сонця». Краткое содержание книги:
Несподівано для самого себе запеклий львівський злодій Мар’ян Добрянський рятує від бандитів шляхтича Яна Губицького. Вдячний панич запрошує дивного збавителя до свого маєтку. Та чи знає він, що у душі його гостя зачаївся хижий звір, який понад усе жадає помсти? Хто ж насправді цей Мар’ян? Але доля недарма з’єднала дві дороги, і ось уже жорстокий розбишака та розпещений аристократ мандрують поза законом, намагаючись зрозуміти правду один про одного — і про самих себе. Хто є хто у цій загадковій історії і які таємниці вкривають стіни старого міста?
— О, я вже бачу, як мої сусіди з усім своїм виводком зберуться завтра на прогулянку біля мого дому. Та вони шиї собі позвертають! Дивіться, дивіться, це ведуть бувшого дідича Накваші, і ніякий він не пан Губицький, пам’ятаєте, гоголем ходив, знати нас не хотів, а тепер плететься, як підбитий пес. У землю дивиться, а земля не його — крадена! Треба буде розказати знайомим, якого ми мали сусіда…
Ох уже ці дворяни! Їх роблять убогими, а вони скиглять над зганьбленою честю.
— Зв’яжися з адвокатами. Усе це тільки їхні припущення.
— Які адвокати? Я говорю про завтрашній день. Що я буду робити завтра, Мар’яне?! Челядь за моєю спиною буде змішувати імена батька і матері з брудом, а я навіть не матиму права їх захистити! А мій опікун? Та він першим потре руки від задоволення… Що я скажу їм усім завтра? Що мій тато був одним з найдостойніших мужів на світі? А моя мати — найшляхетнішою у світі жінкою?
Із цими останніми твердженнями я міг би посперечатися, але хто тут мене питав?
— Та вони мене засміють! Ні, я не подарую їм такого задоволення. Я не стану посміховиськом для публіки… Я знаю, що мені робити.
Він замовк, а темнота подивилася на мене підступно і холодно. Якимось незбагненним чином збувалося все, чого я хотів.
— Мені просто зараз розчулитися чи почекати до завтра?
— Завтра не буде.
— Чудово. Як говорив один мій знайомий: цвинтар без тебе був би порожній.
— Це краще, ніж безчестя!
А що я казав!
— Послухай, Яне, — раптом почав я, — життя не закінчується, коли приходить біль. Життя закінчується, коли ніщо вже не болить.
— Ти не зупиниш мене, Мар’яне. Але, бачить Бог, я вдячний тобі. Хоча б за те, що ти намагаєшся це зробити.
Я й сам не припускав, що буду коли-небудь сидіти перед каміном і відговорювати Яна Губицького, сина Анджея Губицького, пустити собі кулю в скроню.
— Ніколи не відмовляю людей від дурниць. Невдячна це справа, — спокійненько так промовив я. А чого хвилюватися?
Януш так не вважав. Він відкрив рот, закрив його, знову відкрив і нарешті вичавив із себе:
— І що?..
— Допустимо, знайдеться спосіб утерти їм усім та їхнім виводкам носи, та так, що в них очі на лоба полізуть, бо ніхто не чекатиме від тебе такого?
— Як-кий спосіб? — уривчасто мовив Янек, а очі просто засемафорили. Ой, не слухай мене, пане, не слухай…
— Усі панянки тоді повмлівають, пліткарки вкусять себе за язики, а слабкі на голову попадають штабелями від думки, що якби вони вчасно з тобою не пересварились…
— Не тягни! — зарепетував він, налетівши, як вихор, і майже перекинувши мене на бідного ведмедя. Як легко вийшло його обробити! Як важко!
— Ого!
— Мар’яне! — буквально завив він, потрясаючи мною, мов мішком золота.
— Я казав — допустимо!
— Ну я ж по очах бачу, ти щось придумав!
А що ти ще бачиш, ясновидцю ти наш?
Стрімким перекатом через ліве стегно я поклав його на обидві лопатки і він, лежачи на обох своїх лопатках, спопелив мене найлютішим зі своїх поглядів. Таким і соломинку не підпалити.
— Ну-ну, подригайся трішки, Яне Губицький.
— Ти… ти свинопас!
— Від такого ж чую.
— Ти — гірше! Ти вічно скрипуча петля на дверях у стайні!
— Петлю можна змазати, а дурню — чи камінь у голову, чи каменем у голову — один кінець.
— Ти на що натякаєш, буркотлива калошо? По-твоєму, ти розумніший від мене?
Я відпустив його. Злякано. Різко. Майже зло.
— Ти що, образився? — припіднявшись, здивувався Ян.
Я відпустив його й тепер стояв над поверженим супротивником і пропонував дияволові душу за те, щоб повернути час назад. Та диявол тільки усміхався: моя душа давно вже належала йому. Безоплатно. Безповоротно.
— Пробач, — сказав, обтрушуючись, Януш.
Оглушливий тріск полін розстріляв тишу. Здається, у мене підкосилися коліна, інакше чому я враз опинився на ведмежій шкурі перед каміном? Перед вогнем.
Гори, полум’я! Ти всюди однакове — у кнайпі Фонся і в палаці Губицьких. Ти урівнюєш всіх і вся, не питаючи заслуг і родоводів. Ти існуєш для всіх, мов Бог. Але навіть тобі, Богові, ніколи не урівняти Мар’яна Добрянського і Януша Губицького, навіть якщо всі землі і титули останнього передати першому. Тому що ти — лише Бог.
— Можна зробити так, що цей дім не дістанеться більше нікому.
Він зовсім недовго мізкував, цей пуцьвірінок із повадками генерала. Він не зойкнув, не накричав на мене, не сховав обличчя в долонях. Він відповів майже не чужим голосом:
— Ти правий. Це вихід.
І ніч жахнулася. І відсахнулася від здійнятого до зірок вогню, від ридань каміння і стогонів шкла, від негідника, що знищував те, чого не творив. Ви коли-небудь пробували підпалити дім? Не пробуйте. Це — як зойк дитини, приреченої вами на голодну смерть. Як прокляття жінки, побитої вами до непритомності. Як стогін старця, кинутого вами на розтерзання вовчій зграї.