Лемберг. Під знаменами сонця

Ми не мали ні сірників, ні грошей, ні харчів, ні плану… Поки я ламав голову над тим, чого іще ми не мали, під дерев’яним козирком одночасно зметнулися скуйовджений чуб і наївне питання:

— Є надія вийти до людей до зими?

Отож, ми ще й не мали надії.

Тим часом пан Губицький став перед мої ясні очі, клацаючи зубами і голосно бажаючи знати, чому раптом моя куртка опинилася на ньому. Причому він махав перед моїм носом речовим доказом.

— Помнеш, — буркнув я. Ну ні найменшого пошанівку до старших!

— Припини панькатися зі мною, як із маминим синочком.

А як накажете панькатися? Як з маминою дочкою? Я так і сказав. У нас стільки всього немає (я подивився на загнуті пальці), а мене відволікають через дрібниці.

Янек моментально вкрився кіркою із смертельних образ.

— Ти негайно, в оцю ж хвилину, при мені одягнеш на себе цю жахливу стару брудну кацабайку. На тебе навіть дивитися зимно.

А інакше ти візьмеш і станцюєш мені польку? Теж мені, оратор! Зорати б тобою отак кільканадцять полів, сили кричати вже точно не мав би.

— Сидиш тут на пеньку, здаєшся сам собі таким твердокам’яним, чавунним, а вчора… — він осікся і сильніше зацокотів зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срібними нитками камізелька, шовкова сорочка, ногавиці до колін і лаковані черевики. Посипати пудрою — і можна виставляти у вітрині цукерні Гросса і Струса на Гетьманській[30]!

Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти м’якше місце для своєї дупи, але пеньок лишився вірний собі до скону і надавався до сидіння не більше, ніж розпалений п’єц. Трухлява перекладина вночі розвалилася піді мною в момент особливо захопленого споглядання місяченька, і я перебрався сюди — щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева!

— Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пішки під столи і фури ходили, я бігав по снігу босоніж, і нічого, не вмер.

Аякже, бігав… Вигнали на сніг старші брати по ремеслу за те, що племінником мене Фонсьо кликав і мені належалося містечко потепліше. «Йди, грійся», — сказали вони.

— Починається, — просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. — А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш — не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.

До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.

— П’ята година, — на око визначив я.

— Піду пошукаю воду, — непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця — і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.