12 польських есеїв

Очевидним є неминуче відносний характер теологічного мислення: людина говорить про Бога так, як уміє. Достоту як у Канта – ми нічого не можемо знати про дійсність, крім як суто з нашого людського погляду. Думка, розмова про Бога відразу визначає певну антропологію як невіддільну підкладку теологічної уяви. В межах візії людини, вкоріненої у трансценденцію, Він являється як найвищий вимір духовного здійснення, центр, у якому сходяться всі нитки внутрішньої доцільності, як умова можливості повної людяності. Ця теоантропологія пієтистистської релігійності найкраще виражається в літературних сповідях, в оповідях про довге і складне зростання індивіда до Бога. Найвідоміші з них – це «Визнання віри савойського вікарія» Руссо та «Визнання прекрасної душі» Ґете. Вікарій ще бореться з інституційно-догматичним панциром, перш ніж розвине чисту релігію серця слідом за Вчителем з Назарету. Коли у нього прохоплюється вигук: «Скільки ж людей поміж Богом і мною!» – у ньому можна впізнати, понад поділом віросповідувань, думки тих читачів, для яких оновлення християнства – це повернення до внутрішнього, до ядра особистості, й для яких ані читання Письма, ані улягання Традиції не замінять релігійного життя.

Натомість Прекрасна Душа вже не звертається до жодних традиційних понять, шукаючи власної правди, і ця правда кличе її з дедалі потужніше, ставить щораз більші вимоги і веде до розуміння єдності людської мети з жаданням, яке скеровує до неї нескінченний Співрозмовник. Пієтизм спонтанно повторює формули Святого Авґустина («більше я ніж я сам», істина, що перебуває всередині), але зміщує їхній сенс. Пошук мети збігається із земним життям, він сповнений спроб і блукань, які мають позитивну вартість. Це виховний шлях, він повинен відкрити автентичну культуру, яка здійснить одну з мрій епохи: знищить суперечність між святим і світським. Ця утопія має педагогічний характер, це щось на зразок виховного пелагіанізму (засада самовдосконалення). У середовищах, які перебували під впливом пієтизму, вона зумовила появу концепції, означеної як «релігія людяності». В ній ідеться про поєднання Бога з людиною у процесі земного розвитку – всередині культури, про зруйнування суперечностей між засадою автономії і роллю, що відведена людині в Божих планах. Те, що трансцендентне, остаточно здійснюється в історії, у громаді, в міжлюдських взаєминах. Німецьке просвітництво свідомо черпає з самих основ християнства, спираючи на них інтерпретаційні конструкції, деколи вигадливі, деколи влучні, але незмінно такі, що збуджують уяву. Його особливість – у перекладі релігійних інтуїцій на мову філософії, поезії, роману.