Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
А на вулиці тимчасом з’являється сріблясте авто. Поволі, ніби крадучись, підповзає до садиби Софії. Перед воротами полегшено чмихає і завмирає. З авта виходить пан. Середнього зросту, присмаглий, чорне хвилясте волосся хоч серпом стинай. Ніс задовгий, проте доладно виліплений. Біла сорочка з короткими рукавами, краватка кольору гнилої вишні, брюки зі стрілками, під пахвою — шкіряна папка. Словом, чоловік, вартий гріха.
Задивився на садибу. Зауважив господиню.
— Пані Софія Кравець?
— Так.
— Прошу відчинити. Маю справу.
«Хто це? Батько котрогось з моїх вихованців? Турист, що шукає помешкання? Картяр, якому заборгував Ростик?» — губиться в здогадах Софія, збігаючи вниз і відчиняючи хвіртку.
Гість заледве торкається гарячими, пошерхлими вустами її напруженої руки:
— Любомир Красник, небіж Сидора Красника, чоловіка пані Уляни.
Софія паленіє: тета в кожному листі радить їй якнайшвидше вийти заміж, а вона щоразу відказує: «Ні, ні! Я однолюбка, як мама…» Схоже, турботлива «опікунка» пропонує їй жениха.
— Дуже приємно. Прошу в будинок.
Той обвів поглядом подвір’я і показав на альтанку, обсаджену в’юнками:
— Поговоримо тут. На свіжому повітрі.
— Що волієте: каву з коньяком чи чай з тістечками? — запитала Софія.
Він підсміхнувся:
— Горілку з перцем і сало з часником. Але не зараз. Пізніше.
Зайшов у альтанку першим (нечема!), здмухнув пил з лавки, рвучким, театральним рухом відкрив папку (наче віко труни) і поклав її на довгий (від входу до коминка) стіл на лев’ячих лапах, виготовлений майстром, син якого перебував в інтернаті. Аж тепер Софія придивилася до нього: видовжене, глевкувате підборіддя з глибокою ямкою, в якій поблискує краплина поту, вузький, майже безгубий рот, широко розставлені (як у Сидора) «циганські» очі, а погляд…
«Бляху ним можна краяти!» — подумала жінка, й серце їй ошпарив здогад, що від непроханого гостя не варто сподіватися ні обручки, ні втішної розмови, бо є в ньому щось дідче, якась колюча зимнота, для якої не підшукати слів.
— Сядьте! — наказав він. — Бо розмова буде хоч і короткою, проте не дуже приємною!
«Мабуть, щось сталося з Красниками» — подумала Софія і сіла навпроти, не знаючи, куди подіти змокрілі від хвилювання руки: покласти на тремтячі коліна чи підперти ними отерплу, обважнілу голову.
А той тимчасом вийняв з папки якісь папери і неквапно вирік:
— Справа в тому, шановна, що тета Уляна відписала мені і цей будинок, і цю садибу з усіма наявними на ній будівлями, — простягнув їй папір з печаткою. — Ось дарча! Англійською мовою. А це, — тицьнув пальцем у другий папір. ю також з печаткою, — переклад. Прошу ознайомитися!
— Мій будинок? — витріщилася на нього Софія.
Гість іронічно хмикнув:
— Ви маєте документ, що він ваш?
— Документ? — розгублено протягла жінка. — Напевно, десь є. Має бути, бо будинок належав Ростиславові, моєму чоловіку…
— Ні, пані! — з задоволенням заперечив Красник. — Цей будинок був зведений на гроші тети Уляни, а точніше, мого вуйка Сидора. Я маю документи, які підтверджують, що вона переказувала вашому чоловікові значні, дуже значні кошти на будівництво, та угоду, яку вона уклала з ним. Будь-який суд (і американський, і наш) визнає, що ви замешкували тут тимчасово, як піднаймачі.
— Неправда! — відрубала Софія. — Ми будували його для себе! Я замешкую тут з першого дня!..
— Ви будували, але право власності належало іншій особі — Уляні Красник, а відтепер належить мені.
Софії перемкнуло подих:
— Це… Це якесь непорозуміння! Я мала гарну трикімнатну квартиру в центрі. Коли ми з Ростиком розлучилися, я віддала її йому. За цей будинок.
Красник глузливо хмикнув:
— Просто віддали?
— Ні, написала дарчу. В нотаря.
— Тобто подарували йому квартиру? А він подарував вам особняк?
— Навіщо? Адже він виписався звідси, а мене прописав…
Він поглянув на неї зі співчутливою зверхністю:
— Як піднаймачку. Без права продавати чи дарувати житло, збудоване на чужі кошти. Він ошукав вас: вициганив собі квартиру, що була вашою законною власністю, а вам залишив будинок, який належав іншій особі.
— Це якась буйда! — обурилася Софія. — Ростик весь час повторював: будуємо за тетині гроші, але для себе! Садимо для себе! Обставляємо для себе! Я зараз потелефоную йому, і все виясниться!
— Не нервуйте! Я вже вияснив. Ростислав місяць тому продав квартиру і виїхав зі своєю новою дружиною до її родичів, у Словаччину. Отже, ви навряд чи зможете довести в суді бодай частково своє право на це житло чи відмінити акт дарування. Шкода мені вас, направду шкода, але від правди не втекти: у вашій квартирі замешкують інші люди, які придбали її на законних підставах, а власник цього особняка — я!