Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
Я знала про них майже все завдяки птахам, які прилітали до мене з інших, диких садів. Збанітовані, мандруючи землею, населеною не облагородженими Отчим помислом тваринами (які без страху Божого пожирали одне одного і не визнавали людей чимось ліпшим за себе), чудом уціліли, й, відшукавши собі затишну долину, оточену горами, в поті чола вирощують хліб, овочі, змагаючись зі стихіями, відбиваючись від хижаків, приручаючи травоїдних тварин, і плодяться та й плодяться, незважаючи на повсякчасну небезпеку і несприятливі кліматичні умови.
Спершу я глузувала з них: «Цар і Цариця Едему, втративши благодать, уподібнилися смертним тваринам і в будь-який мент можуть стати харчем для звірів, дужчих за себе. Тяжко працюють, ледве зводять кінці з кінцями…» А потім все частіше й частіше почала згадувати, як Єва втікала від мене, й уявляти собі, як вона прибігла до Адама — закохана, захекана, як він зрадів, почувши, що вона також відкинула мене, обійняв її і поцілував не як слинявий бовван, а як людина!
І на мене напали ревнощі! («Дурне слово!», — сказав би Адам, дарма що сам повсякчас ревнував мене до Отця, до звірів і навіть до ласкавого райського вітру…) Вони були наче рій шершнів, їхні жала сягали мого серця, і я кричала від болю, але беззвучно, щоб не принизити себе в очах своїх підданців. Мені захотілося побігти до тих, штовхнути Єву в багаття, яке він розпалив для неї, щоб зігріти її, відлякнути хижаків від неї, а його за волосся затягти у свій Сад… Або ж міцно обійняти їх обох, бо вона також сподобалася мені (вірніше, не вона, а те, що було в ній від Адама). Так міцно обхопити їх обох, щоб вони, знепритомнівши, попадали на землю, і я б могла навчати їх (обох! водночас!) коханню до мене! Я прагла, щоб вони обоє залюбилися в мене! Щоб до смерті не змогли стерти мої палкі тавра!
Аж тепер, завдяки ревнощам, я зрозуміла, що вони потрібні мені! Обоє! І як коханці, і як суперники! Аж тепер до мене дійшло, що боязка, пришелепкувата Єва перехитрувала мене! Не забоялася ні гріха, ні смерті задля того, щоб відлучити Адама не лише від мене, але й від Отця! Обтяжила чоловіка численним потомством, щоб, плекаючи його, він не згадував ні про мене, ні про Нього!
Але, незважаючи на це, він згадує, бо йому також, щоб завойовувати світи, потрібна суперниця. Єва також не забула мене. Й вона не від того, щоб позмагатися зі мною (не за владу над світами, а за Адама!), довести мені, що вона, смертна, тепер є дужчою за мене, безсмертну, бо він кохає лише її, слугує лише їй та її виплодкам!
Я потрібна їм обом, як вогонь, що, зігріваючи, обпалює! Як пристрасть, як ревнощі, як спонука до борні, завдяки якій вони з напівзвірів стануть істинними людьми: чоловіком і чарівною жінкою!
Я все дужче й дужче рвалася до них, зі свого Саду, осяяного Отчим вогнем, до їхнього малого вогнища, їхньої смертної челяді, до тих нечисленних звірів, яких вони впокорили не Божим, а своїм словом. І водночас боялася зустрічі з ними — істотами, які ціною життя вічного пізнали щось таке, чого не знаю я, й можливо, так змудріли, що я вже не зможу перевершити їх.
Якось мене повело до яблуні, з якої Єва зірвала заборонений плід. Там було лише декілька дрібних, зелених яблучок. Вуж, що, згорнувшись, дрімав під деревом, сказав мені, що їх не варто їсти, бо вони вже не мають чудодійної сили, і я повернулася в свою печеру, подумки дякуючи Отцеві за те, що Він уберіг мене від спокуси.
Проте моє поривання до грішників не прочахло, а навпаки, стало нестерпним. І однієї ночі, коли мої звірі поснули, я покрадьки вийшла з печери й побігла до брами, яку з часу нашої з Адамом з’яви в Саду охороняв ангел з вогненним мечем. Я хотіла попрохати його, щоб він випустив мене на одненьку мить — перебачитися з Адамом і Євою. Але ангела там не було! І брами також! Я озирнулася на Сад і побачила над ним, завжди теплим, погідним, велетенську чорну хмару, з якої випорскували блискавиці, й збагнула, що на землі нема раю. І ніколи вже не буде…»