Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
Лев помітив мене першим і рикнув так, що луна його роздратованого рику, вдарившись об мої груди, мало не збила мене з ніг.
— Цить, любий! — торкнувшись рукою його гриви, ласкавенько мовила Ліліт. — Це ж та… з ребра! — й озвалася до мене: — Я знала, що ти скучиш за мною і прийдеш. Рано чи пізно…
Вона хоча й була схожою на мене, проте виглядала дужчою і величнішою. Мала менші груди й нижчий голос — такий м’який, лоскітливий і звабливий, що мені захотілося переплигнути межу й присісти біля неї. Але я згадала пересторогу Адама й відступила назад, промимривши:
— Я не знаю тебе…
— Тіло знає, — відказала Ліліт і, підвівшись, попрямувала до мене. — Чому тупцюєш? Ходи до нас. Мої звірі кохатимуть тебе так само, як і мене. Тобі буде веселіше з нами, ніж з Адамом, бо він не вміє кохати, ба, навіть не розуміє значення найпосутніших, найчарівніших, життєтворчих слів. Не вміє цілувати, пестити, жаліти. З ним ти завжди будеш голодною серцем, приниженою, а то й битою, бо він — раб, який уміє лише порати землю, славити Отця і хизуватися своїм коренем. Там, на своїй половині, він — цар, але без царства, бо всі волелюбні звірі втекли від нього — самовпевненого, грубого, заздрісного. Його терплять лише кроти, хробаки, горобці, собаки й павуки, а ще рослини, які він доглядає. Завзято, проте без серця, без ласки. Його улюблені вирази — «священний обов’язок», «не переч мені», «хочу їсти», чи не так? Нині його царство — це ти, покірна, прислужлива, терпляча. Чоловік усвідомлює це і, лютуючи, мріє про завоювання інших Садів, про панування над усім світом, бо він хоча й подібний до людини, але ще не людина, а хижак, який вважає, що його обов’язок — загарбувати й поневолювати…
Ти щороку приводитимеш йому діток, зачатих без кохання, трудитимешся нарівні з ним, а то й більше, й сичатимеш від болю, коли він пригинатиме тебе до землі — кулаком та лайкою, але не повстанеш, не випростаєшся. Казатимеш собі: «Так має бути, бо я чоловікова, я з ребра!» І якогось дня побачиш у плесі не себе, а бридку згорбатілу істоту. Озирнешся: «Де мої діти?» — і заридаєш, згадавши, що вони або полягли, завойовуючи Адамові нові Сади, або порають їх далеко від тебе. Запитаєш: «Де чоловік мій?» — а він буде тут, біля мене. Не віриш? Дарма. Бо мої звірі вже не раз бачили його там, де стоїш ти…
Ліліт вишіптувала мені все це ласкаво й настирливо, мов хвиля берегові, а я полум’яніла жагою вчинити те, що вчинила уві сні, хоча й усвідомлювала, що це не моя жага, а чоловіка, що мене пориває до неї пам’ять ребра, а я — Єва — маю плюнути їй під ноги й затуливши руками вуха, поквапитися до Адама. Проте слухала її, наче голос ангельських труб, і навіть подумки згоджувалася з нею, допоки вона не вирекла:
— Переступи межу! Прийди до мене назавше! Я вмію кохати й тебе навчу коханню! Ми запануємо тут удвох, а той захланний недоумок нехай випрошує собі іншу жінку й у парі з нею завойовує інші Сади.
Пропозиція Ліліт була розумною і звабливою, але я не вхопилася за неї, бо відчула, що не хочу назавше втрачати Адама, не хочу відступати його ні їй, ні якійсь іншій жінці, тому що він — мій! І від вогнища, що палахкотіло в мені, зосталася тільки сажа ненависті.
— Ти не зможеш навчити мене коханню, тому що не кохала Адама, а лише побивала його словами, значення яких він не розумів! — прошипіла я і побігла від неї.
— Твій чоловік не сьогодні, так завтра приповзе до мене, — засміявшись, гукнула вона мені вслід.
— Не діждешся! — не озираючись, відказала я, щоб останнє слово зосталося за мною, бо, спізнавши те, що відчував Адам, майже не сумнівалася, що він таки приповзе… Якщо не завтра, то позавтра.
Туди я летіла, а назад шкандибала, проклинаючи своє бажання побачити спокусницю. Насилу діставшись плеса, я, щоб остудити серце, зайшла у воду. Вона була прохолодною і солодкою, а сльози, що струмували з моїх очей, — гарячими і гіркими.
— Край усьому! Край! — прошепотіла я.
— Правда твоя! — згодився вуж, що лежав, згорнувшись, на прибережному камені. — Не спізнаєш ти щастя в Саду, де замешкує Ліліт, позаяк Адам повсякчас бігатиме до межі, а ти бігатимеш за ним. Він зненавидить тебе за те, що ти пантруєш за ним, а ти його — за пожадання жінки, котра вабить як його, так і тебе. Й рано чи пізно хтось із вас перебіжить до неї, бо вона дужча, хитріша за вас і завжди допинає свого.