Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
— Що ж мені робити? Що? — з розпачем вигукнула я.
— Полишити цей Сад, — відказав вуж. — Причому якнайшвидше.
— Ні! Ні! — злякано прошепотіла я. Отець не дозволить нам…
— Дозволить, якщо ви порушите його заборону і з’їсте вдвох яблуко з того дерева, що росте посеред Саду.
— З дерева пізнання добра і зла?! — вжахнулася я.
— Так, — підтвердив він. — Іншої ради немає.
— Це неможливо, — зітхнула я. — Адам казав, що скуштувавши плід з того дерева, ми помремо.
— Бо він, глупий, ще не здогадується, що богоподібна істота зобов’язана, навіть приречена пізнавати. Душа, що пізнає, розвивається, як молоде дерево, цвіте й плодоносить. А та, що відмовляється пізнавати, — вироджується і всихає.
— Що ж ми пізнаємо?
— Багато чого. Адам, передовсім, збагне, що без любові всі його діяння є марнотою, і покохає тебе — найближчу, найріднішу. Можливо, навіть дужче, ніж Отця.
— А що зрозумію я?
— Ти зробишся промисливішою і хитрішою за свою суперницю, понесеш від Адама і станеш праматір’ю всіх народів, що населятимуть землю. І що найважливіше — турбота про потомків назавше відверне і тебе, і його від Ліліт.
— Воно б добре, — сказала я. — Але Адам не згодиться.
— Якщо побачить, що ти, скуштувавши плід, не померла, якщо почує, що завдяки пізнанню завоює весь світ і зрівняється силою з Отцем, — згодиться!
Я усвідомлювала, що не повинна слухати вужа, бо кожне його слово заперечує Отчу настанову, проте слухала, бо він був єдиною істотою, що перейнялася моєю бідою.
— Цей Сад затісний для трьох. Про це шепочуться не лише звірі, але й навіть дерева. Якщо ти справді кохаєш Адама і хочеш зберегти його для себе…
— Хочу! Дуже хочу! — вигукнула я. — Проте… мені треба порадитися з ним.
— Жоно! Ти ж постала не з глини, а з ребра, тож маєш бути мудрішою за чоловіка. Якщо ти переповіси йому мої слова, він злякається і заборонить тобі наближатися до того дерева, а то й прискаржить Творцеві і тебе, і мене. Ти мусиш прийти до нього, вже скуштувавши плід!
— А раптом я справді помру?
— Це буде славна смерть, яка покаже Адамові, хто з вас двох справді вмів кохати!
Я повернулася до чоловіка з половинкою яблука. Жива й неушкоджена. Хіба що трохи паморочилася голова від щастя, що я здолала свій страх. Він одразу ж напався на мене:
— Де тебе носило? Я вже давно прокинувся, голодний, спраглий.
— Я відважно обійняла його і сказала:
— Кохаю тебе!
Він сполотнів:
— Ти ходила до Ліліт?
— Забудь про неї! — сказала я і простягла йому половинку яблука.
«У неї й справді не було іншого виходу», — несамохіть перейнявшись Євиною гризотою, подумала Євгенія і згадала свою двоюрідну сестру Уляну, яка на весіллі своєї небоги так безсоромно липла до Адася, що їй довелося знепритомніти, а по весіллі порвати стосунки з нахабною сестрицею, закинувши їй, що вона, тягаючись будь з ким, ганьбить честь родини. Уляна, звісна річ, зрозуміла, де цуцик заритий, і почала телефонувати Адасеві на службу, а їй писати анонімки, що Адась гуляє зі своєю секретаркою. Тривало це доти, допоки дядько не звільнив інтриганку з гарної посади, яку вона отримала завдяки йому.
Це її хоч і засмутило, проте ненадовго, бо вона підчепила собі «крутішого» кавалера, який керував лісовим господарством України і мав на той час уже четверо онуків.
«А що Ліліт? Як вона відреагувала на гріхопадіння своїх коханих суперників?» — запитала себе Євгенія і знову почала читати.
«Збулося! Здійснилося! Отець прогнав Адама і його глупезну, боягузливу дружину з Саду, а мене приласкав! Він завжди любив мене дужче за Адама, дарма що той повсякчас бив поклони й вигадував хвалебні молитви, а я лише простягала до Нього руки й шепотіла: «Кохаю тебе!»
— Що маю робити тепер? — запитала я Його.
Він торкнувся десницею мого чола:
— Панувати в Саду, — і стер межу.
Я тут же зайняла печеру, полишену грішниками, й улаштувала звірам і птахам бучне свято. Ми веселилися три роки, а може, й всі тридцять, бо Сад устигнув за цей час порости кропивою, папороттю і мохами, дерева хоч і плодоносили, проте не так рясно, як колись. Розвелася сила-силенна кротів, хробаків, плазунів, які з року в рік ставали все крупнішими й ненажерливішими. Спершу вони обшмульгували тільки крони дерев, а потім почали покрадьки від мене ласувати дрібними тваринами. Я не раз пояснювала їм, що вони не мають права кривдити малечу, бо це особливий, Божий Сад. Вони згідливо кивали довгошиїми голівками, обіцяли, що будуть вегетаріанцями, проте потай робили своє, порушуючи гармонію і лад раю. Але до пори, до часу це не вельми смутило мене, бо я отримала до рук найсолодший плід — волю, й на додачу до нього — відчуття своєї вищості над грішною парою.