Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
— Здався мені твій Зеньо, що тромбка до пєрдзеня[2]! — голосно, щоб почув усяк, хто має вуха, басує Геновефа (по вуличному — «глуха Гєня») до своєї сусідки Васильки, що закралася на її подвір’я з довгою тикою — бити за чоловіка, котрого Геновефа повсякчас заманює в свою неохайну «дзядівську» халупу й спокушає то штруделем, то драглями зі свинячих ратичок, а для його шлунку до затяжке їдло, і він уночі, замість того, щоб спати, гикає, наче дик, але їсть з рук «глухманки» все, що та йому підсовує, позаяк замолоду пропадав за нею, але вона не злакомилася на нього, бо гонорувалася, що полька. Віддалася за такого собі Ришя Пєцуха, котрого не любила й не шанувала, а коли бідачок скапав, бігцем, як жидівка, віднесла його на цвинтар і заоблизувалася на Зеня. А він, курчий син, замість того, щоб післати її, пані Пшепєрдупську, вимикувати кропиву на могилі нещасного Ришя, щодень перемовляється з нею через паркан, лагодить їй крани, підточує мотики й пригощає полуницями, яких не садив.
А небо над ними — очей не відвести! Наче якийсь маляр від Бога повитирав об його оксамитову синь усі пензлі, якими вдень розфарбовував квіти!
— Курва ти! З пелюхів курва! — дереться Василька, намагаючись утяти тикою вищу за себе суперницю, але не по чолі й не по ногах, щоб не скалічити, а по широких клубах. А та, блазенськи вигинаючись перед нею, відбивається язичком:
— Ая! «Курва» віддалася дівкою, а «правічка»[3] помаршувала до вінця з черевом!
— Зате маю діти! А тобі Бог не дав, бо курва!
— А де ті діти? Де, «чесна» жоно?
— Межи людьми! У великих містах! На посадах!
— Хідники підмітають? З-під калік ноцники виносять?
— Не чіпай дітей, холеро, бо пальну так, що мізки порснуть і жало відвалиться!
«Людоньки! — чудується Софія. — Шістдесятип’ятирічна бабця люто ревнує свого сімдесятирічного діда до його перевесниці, а мені лише тридцять, а я вже відкохала-відревнувала…»
А Зеньо — чисто опеньок: цибатий, геть лисий, спираючись на костур, дибуляє вздовж похиленого рідкозубого парканця, що межує їхні садиби, й час від часу, про людські вуха, покрикує:
— Стули писок, хор-робо! Стули, бо останні зуби вилущу!
«… й уже не хочу ні Ростика, ні когось іншого, бо чоловік — це дубовий хрест, який з року в рік важчає від жіночих сліз. А діти? Здалася їм Василька, а тим паче батько, котрий ледве ноги волочить, проте «грає кавалєра» перед сусідкою. Погавкує за парканом, а боронити «даму серця» не поспішає: боїться, що Василька в нервах відлупцює і його, як минулої сварки.
Добре, що я не змагалася за Ростика. Побачила його з коханкою і відразу розлучилася з ним — тихо, гідно… Дякуючи теті… Я гадала, що вона, почувши про зраду, почне боронити небожа, вмовляти мене, аби я будь-що рятувала сім’ю. А вона одразу стала на мій бік: «Розлучися з гультяєм! Він тебе не вартий! Але без сварки, без розголосу. Й одразу знайди собі поряднішого чоловіка!»
Добре, що Ростик пристав на моє: погодився розлучитися без суду, але прикро, що не завагався попри десять років щасливого шлюбу. А може, й не дуже щасливого, бо я повсякчас спонукувала його до роботи (на садибі завжди є до чого прикласти руки), а його тягло в ліс, на рибалку. Відтак, пішов легко, нічого не рушивши. Наче його протяг з двору вимів…
Перший місяць після розлучення я мало не здуріла від жалю й самоти. Зате тепер маю спокій. Стою на балконі, а наче пливу на човні з дня у ніч білопінним морем. Вишні цієї весни розквітли, так пишно, наче востаннє, а вже облітають, бо сонце ополудні, наче провісник кінця світу — палить цвіт, убиває зав’язь…
А ті сваряться й сваряться… Темні, глупі люди. Навіть якщо небо разом із сонцем впаде їм на голови, не вгамуються. Будуть і в мороці, й ув огні побивати один одного за щось пусте, нікчемне…»
— Ти кому, франце, хочеш зуби вилущити? — ніби подтверджуючи її думки, зривається на крик Василька. — Старій гультяйці, котра тобі життя вкорочує, чи своїй жінці, яка тобі варить-пере, напари готує і лаби каліцькі тобі розмасовує?
— Обом! — випалює Зеньо. — Дідько би вас забрав!
— Оообоом! — гуде Василька. — Зачекай-но, драню, зараз я тобі й ребра по вилущую, й гузицю полатаю!
І гонить, як молода, до парканця ще не підгорнутою Геновефиною картоплею.
Зеньо плює собі під ноги, зашмигує в стаєнку до кози й зачиняється там. Геновефа, переможно реготнувши: ух-ха! — поправляє хустку з «перським» візерунком, що сповзла їй на потилицю, й чимчикує у «халупу».
2
Трубка для пердіння.
3
Незаймана.