Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
А щодо Адама… Я недавно зустріла його в супермаркеті. Він купував овочі й виглядав геть старим. Зі сльозою в голосі згадував дружину, скаржився на самотність. Я не стала запитувати його, де Андріяна, бо й без того було зрозуміло, що вона залишила його й зігрівається біля іншого родинного вогнища, позаяк усякому Адамові для щастя украй потрібні дві жінки.
Сварґа
Я почула це слово ще тоді, коли:
— на карпатських гривах маріли нафтові вежі й у сутінках на них видряпувалися маленькі зароплені чортики й, оглядаючи відтам людей, вибирали, з ким побавитися, а з кого поглузувати;
— водилися рижики — не поодиноко, а хороводами, і заманювали малих грибників у хащі (де замешкували розмаїті омани) й склеювали їм пальці, щоб ті не могли відхреститися;
— спадали в діл, наче з небес, сизорукі, сизовусті горянки в чорних хустинах, довгих чорних, роздутих вітром спідницях з великими кошами чорниць, укритих листям папороті, й, обступивши криницю, що при дорозі — стару, з чорним трухлявим дашком, жадібно пили воду, яка також здавалася чорною, й розповідали долянкам жаскі історії про топельників, повішальників, упирів з червоними зірками на чолі, похованих живцем упістів, які вночі співають у криївках, що стали їм могилами, й, звісно, про всіляких ворожбитів та отруйниць.
«Сварґа, — скрушно шелестіли вони, — сварґа», — і я гадала, що йдеться про якусь колотнечу, якусь сварку, бо в ті непевні, напівголодні роки люди не сварилися лише тоді, коли співали.
Згодом, вже дорослою, я вичитала, що Сварґа (в давньоіндійській міфології) — це бог неба й саме небо. І лише недавно, завдяки чудній жінці, немовби принесеній з потойбіччя чорними осінніми вітрами, я здогадалася, що йшлося, вочевидь, про «свасті» — один з найдавніших символів благополуччя й невпинного руху життя, званий нині свастикою.
Софія також нічого не знала про сварґу, дарма що була вчителькою історії та завучем невеселого закладу — інтернату для дітей з вадами розвитку, де сварґа хоч і крутилася, але хаотично, безглуздо — скрип уліво, скрип направо й знову наліво, наліво, а то й завмирала, коли хтось із малих пожильців відходив, так і не осягнувши абетки життя.
І тепер не знає. Стоїть на балконі свого ошатного двоповерхового євро-будинку, не сподіваючись ні приємних, ні лихих несподіванок від дня, що добігає краю, зморена (в інтернаті тиждень працювала комісія з облвно), але задоволена, бо «комісари» подзюгали лише директора — вахлакуватого, хапковитого здорованя, а її похвалили — за хорошу організацію навчального процесу і турботливе ставлення до покривджених долею діток. І цілком заслужено, бо вона змалку була жвавою, беручкою і завжди допинала свого — розважливістю, терпінням, невтомною працею.
Тета Уляна — приятелька Софіїної мами-небіжки, а її опікунка, недарма від малої закохувала її в Ростика — чоловікового небожа, також сироту, й, відбуваючи в Америку, де чоловіка очікував спадок від стрийка, заповіла молодим побратися. Знала, що з Софією добрий, але лінькуватий Ростик не замиршавіє, не «зійде не пси», а розкошуватиме, як голубець у сметані.
Пообіцяла: «Я буду допомагати вам, дітоньки, чим зможу», — й дотримала слова: щопівроку переказувала їм гроші, аби вони, «дорогі, найрідніші», попри Софіїну квартиру в центрі міста (спадок від мами) збудували собі «європалацик» на природі й належним чином («Софійцю, ти маєш ґуст[1], тож не озирайся на Ростика. Чини, як сама вважаєш») облаштували його.
П’ять років Софія, відмовляючи собі в усьому, копичила гроші, докладала свої, зароблені в інтернаті й репетиторством, до тетиних, а потім ще п’ять років віддала будові, де не раз утомлювалася так, що не мала сили на любощі, навіть поквапливі. Але попри це, щонеділі ходила в церкву (молитися за здоров’я тети — доброго ангела їхньої родини), а по службі писала їй довгі листи про те, що зробила за тиждень, засилала знімки вулички («Правда, чудове місце? Повітря, наче мед. До луки й гір — рукою подати. Сусіди — чемні, старенькі люди…»), будинку, кімнат (кожну стіночку, кожний кутик зазнимкувала), а також меблі, декор, щоб тета знала, на що йдуть гроші, й похвалила її.
А перед самим новосіллям почула від людей, що Ростик має коханку, яка працює на пошті, Стефку-напівсловачку, фарбовану начорно, з непристойно випнутою гузицею. Проте не впала в розпач, не опустила руки… Посадила квіти, відсвяткувала вхідчини («жінка, що має своє гніздо, може пережити й не таке»), й тепер згори сонно покліпує на вузеньку вуличку, схожу на пересохле ложе гірського струмка, з насолодою вдихає смаковите, пропахле випарами лугу, смерек, ялівців повітря і наслухає сварку «чемних» сусідів.
1
Смак.