Перстень Борджіа

Це були страшні слова, але юного кардинала вони, на диво, швидше заспокоїли, ніж засмутили, адже хоча вони й були жорстокі, але це все ж таки були лише слова, до того ж виголошені не в катівні чи в’язничній темниці, а в розкішній, оздобленій багатим різьбленням каюті судна, яке стояло на якорі, про що свідчило ритмічне і відчутне погойдування, а сам Джованні лежав не на соломі, що кишить скорпіонами й стоногами, а зручно простягся на широкій, добре набитій і обтягненій шкірою софі під м’яким східним покривалом; його кардинальська шапочка, яку, мабуть, нещодавно чистили, бо в деяких місцях він побачив вологі плями і смуги від щітки, що лежала неподалік від його ліжка на стільці. «Та ніколи, — промайнуло в його зубожненій голові, яка, однак, знову сповнювалась надією, — якщо когось справді й серйозно збираються вплести в колесо, то не чистять його шапочку; а все ж чому Петр не діє, а лиш лякає мене, точнісінько так, як лякав у Страмбі, коли я кінець кінцем потрапив до його рук? Боїться мого сану? Чи ж мій пурпур нарешті на щось придасться? Навряд — Петр не такий чоловік. А може, він обмежиться тільки словами, замість колесування, шануючи закони гостинності? Та це неможливо, бо я ж сам, хай йому чорт, порушив цей закон, коли запросив Петра у гості, а він звик віддячувати тим самим. А може, за ці два роки його злість минула? Це також сумнівно, бо тоді він не посилав би мені записки і не погрожував би колесуванням. А може, він щодо мене має інші, несподівані наміри?»

Оскільки після цих думок його відвага піднялася дріжджове тісто на печі, юний кардинал вирішив, що добре роздивиться навколо. Він скинув покривало і рвучко встав, але відразу ж, удавши, що переоцінив свої сили, заточився і важко сперся обома долонями об край Петрового столу. На Петра це не справило ніякого враження.