Перстень Борджіа

— Вояків? — здивувався юний кардинал.

— Так, так, вояків, — спокійно відповів патер Маріо. — Його милість набрала на острів для охорони від піратів кілька невеличких підрозділів морської піхоти, зрозуміло, з відома й схвалення Його святості.

— Мені здається, що цей ваш таємничий граф ді Монте К’яра боїться піратів, можна сказати, просто хворобливо, — зауважив юний кардинал.

— Його милість пан граф чоловік вельми хоробрий, — відповів патер Маріо. — Але мужність не виключає обережності і далекоглядності. І хоча останнім часом пірати нападають на острів дуже рідко, точніше кажучи, хоча до нападів узагалі не доходить, бо пірати добре знають, що острів укріплений і добре охороняється, вояки живуть тут недаремно й не байдикують. Коли вони не займаються військовими вправами чи не стоять на чатах, то міняють свої камзоли на грубі блузи і працюють разом зі своїми товаришами: мулярами, теслярами й каменярами. А втім, ми всі так робимо.

І патер Маріо показав юному кардиналові свої чорні, тверді, потріскані й мозолясті долоні.

— Всі? І граф? — запитав кардинал.

— Так, і його милість пан граф, — ствердив патер Маріо. Юний кардинал дуже хотів запитати, може, граф ді

Монте К’яра не лише працює, але й живе зі своїми мулярами у якійсь із цих мізерних халуп, одначе вже не мав часу, бо коли отець Маріо справді вів його до своїх парафіян, які десь зібралися, щоб вислухати його, кардиналову, місійну проповідь, було на часі вигадати щось побожне, щось просте, чисте й переконливе, що можна було б їм сказати, аби довести, що він не марно носить свій кардинальський пурпур, але, як на гріх, in puncto 1 побожності, йому не спадало на думку нічого іншого, крім тих двох сходинок, яких йому як кардиналові бракує, щоб стати на рівні самого неба; а то, безперечно, була не найкраща тема для місійної проповіді. У своїй скруті він згадав, як сам колись, два з половиною роки тому, зловтішно слідкував, як його тодішній приятель Петр Кукань із Кукані втрапив у схожу халепу, коли герцогиня Діана на придворному балу на очах усіх наближених цілком несподівано зажадала, аби він щось сказав, а він не знав, що казати. Так, але Петр є Петр, ось у чім річ, він через хвилину гнітючої мовчанки ухопив нитку розмови й розговорився так, що приголомшив і герцогиню й всіх присутніх. «Чи вдасться таке й мені?» — питав сам себе юний кардинал, навіть не усвідомлюючи, що вже в поставленому так питанні криється заперечна відповідь.