Порох із драконових кісток

— І що завгодно відгризуть.

Марта штурхонула Стефана-Миколая під ребро.

— А гаражі тут до чого?

— А в якомусь із гаражів, саме тут, на Трьох Царів, цей довбень облаштував собі склад. І єгері підозрюють — не в одному. Наш ванхелсінг каже таке: на обшук ордер їм, звичайно, ніхто не дасть, але ЖЕК випише дозвіл на перевірку, типу, підозра у порушенні пожежної безпеки. Після обіду вони викликають власників і починають перевіряти.

— Слухай, — не в’їхала Марта, — але якщо без ордерів, то чим вони нам загрожують? Зайшли-пішли, хіба ні?

— Без ордерів — зате з кресальними собаками.

Кресальних собак Марта живцем ніколи не бачила, тільки по телевізору. Це були здоровезні, з теля, тварюки — чорні, з лемурячими очиськами та ікластими мордами. Драконові кістки, токсичні там чи нейтралізовані, вони чули не згірше, ніж свиня трюфелі.

— Насичений вівторок намічається, — зауважив Стефан-Миколай. — То який, вкотре питаю, план?

Чепурун стисло виклав, поки Марта відмикала двері. Кістки слід було негайно забрати звідси і заховати деінде. Оскільки ж до Чепуруна нести їх просто неможливо — от якраз дуже вчасно поряд опинився Стефан-Миколай.

— Як там твоя сеструха? Ти наче казав, що видужує?

Той поглянув на годинник:

— І навіть, думаю, от просто зараз заходить у двері нашої благословенної школи. Куди, до слова, бажано би потрапити і мені… ну, хоча б на середину першого уроку.

Тільки Стефан-Миколай у таких випадках взагалі приходив на урок, будь-який нормальний школяр перечекав би на подвір’ї чи у парку навпроти. Але сперечатися чи переконувати сенсу не було, це Марта із Чепуруном уже давно засвоїли.

Вони поквапом розібрали вавилонську вежу, розкидали трофеї по сумках — а Марті, щоб все забрати, довелося змінити свою звичайну шкільну сумку на позаторішній наплічник, що висів тут-таки, на вішалці.

Влаштували творчий безлад, замкнули гараж і швидко рушили по маршала Нахмансона, потім звернули біля парку, зрізали шкільним стадіоном, прослизнули крізь дірку в паркані…

— Марто! — гукнула Ніка. — Агов, ходи сюди! А я вже телефонувати тобі збиралася!

Далі вздовж паркана, біля в’їзду на шкільне подвір’я, стояв присадкуватий автобус із табличкою «ДІТИ». До нього повільно, наче арештанти, заходили одинадцятикласники. Біля його квадратної морди стояли Штоц і Ропуха. Ропуха пнулася, червоніла бородавками, здіймала всі свої підборіддя й витріщалася щосили. Штоц, зважаючи на тон і жести, був ввічливий та невблаганний.

— Ми ж ледве не поїхали! — підбігла Ніка. — Потім самі б добиралися, через півміста.

— От молодчина, — сказав їй Стефан-Миколай. — Яка турбота. Що б ми без тебе робили.

Ніка вже хотіла відповісти — гідно, дотепно і безжально, — але втрутилася Марта.

— Це надовго, ти в курсі?

— Та, певно, як минулого року. Кілька годин — і відпустять, на уроки не треба, одразу додому. Ходімо, я тобі місце притримала.

Марта озирнулася на лицарів. Іди собі, іди, махнув їй рукою Чепурун. Сам він явно націлився скочити в кущі, аби уникнути сумної долі, однак якраз цієї миті Штоц поборов нарешті Ропуху і помітив їх зі Стефаном-Миколаєм. Шляхів для відступу не залишилося, навіть Чепурун це збагнув. Він зобразив на обличчі бадьореньку усмішку — уроків не буде, супер! — і рушив за Мартою й Нікою.