Вулиця Червоних Троянд

У землянці від вологого тепла змокріли стіни. Металева бочка стугоніла й викидала іскри. Партизани сиділи навколо бочки, тулилися один до одного, багряні відблиски вогню падали на змарнілі обличчя.

Застуджений голос Омеляна Хахуди долинав до Симоненка наче з підземелля. Омелян Петрович, не поспішаючи, вів свою оповідь:

— От, значить, виїхали ми з Уночі. Товарняк ледь-ледь сунеться, зупиняється на коліном у перегоні, вугілля немає, паровоз крекче на дрівцях. Пройдемо з кільканадцять верст — і знову ні тпру, ні ну, скінчилося, значить, паливо… Микола Олександрович першим стрибає на насип. «За мною, кіннота! — кричить нам. — Вперед, дрова добувать!..» Рубали сушняк, бурелом, а то й старі шпали цупили до поїзда. Потихеньку, та все ж просувалися. І з кожним дном — до Москви ближче. Нарешті, ось вона — Москва… Всюди на вулицях сірі шинелі, солдатські папахи, багнети, довжелезні черги за восьмушкою хліба. Дивимося на них — і серце щемить: німці з України хліб ешелонами вивозять, а тут свої люди за скоринку денно і нощно нидіють попід стінами… Зупинилися ми в якійсь казармі. Ввечері Щорс приніс перепустки в Кремль. Ми з Гарасимом Луганцем і не повірили. Невже сам Володимир Ілліч говорити з нами бажає? «Обов'язково говоритиме, — запевняє Микола Олександрович Щорс. — Завтра ранком і зустрінемося з Леніним, прийме нас о восьмій. Уже все домовлене».

Хахуда поворушив шомполом вогонь, дрова в бочці спалахнули, на мить освітивши притихлих людей із гвинтівками. Симоненко підвівся на парах, щоб краще чутно було.

— Удосвіта ми поголилися, погріли животи окропом з воблою вприкуску і — до Кремля. Приводять нас у приймальну Леніна. Навіть сісти не встигли, дивимось — він, Володимир Ілліч, на порозі свого кабінету, значить, стоїть. Усміхається. До Щорса підходить, запитує: «Товариші з України, не помиляюся?» Може, й не так, іншими словами запитав, ручатися не буду, бо розгубився я тоді дуже, шапку мну в руках, очей з Володимира Ілліча не зводжу. А Щорс виструнчився, відповідає, як годиться по-військовому: «Так точно, товаришу Ленін! З України ми. Представники червоних партизанів Чернігівщини!»

Вже в кабінеті Ілліча ми з Герасимом Луганцем трохи до тями прийшли, посміливішали. Ленін поряд із нами у крісло сів, злегка голову схилив до плеча й уважно, пильно поглядає на нас — очі стомлені, але веселі, якось так хитрувато примружені. Довго розпитував нас Ілліч, усім цікавився: як людові нашому українському живеться, чи селянство з бідою мириться, що робітники на думці мають, скільки вже партизанських загонів на Чернігівщині створено та чим озброєні вони, як дістають боєприпаси… Щорс візьми та й вкажи на мене: «Ось товариш Хахуда недавно з Києва, з підпілля прибув до нас, він про робітників більше скаже». Володимир Ілліч і почав питати мене про настрої київського пролетаріату. Розповів я Леніну, як підіймали ми повстання на заводі «Арсенал» та як билися наші робітничі дружини із січовиками, як налітали на кайзерівських солдатів…