Вулиця Червоних Троянд

Так Ятель став полковником Петером. Він спустився на парашуті в ліс Сікерно-Ратає, що в Келецькому воєводстві. З ним були два радисти і його новий друг поляк Олександр Долецький. Вони приземлилися в районі розташування загонів Армії Людової, якими командував польський комуніст Мечислав Мочар, відомий у той час по імені Міток. Скоро полковник Петер став членом штабу партизанського обводу-округу і його призначили командиром з'єднання інтернаціональних бригад АЛ «Вольносць» і «Звіцєнство». То були загартовані в боях частини, що на своїх знаменах несли горді слова «За вашу і нашу свободу!». Батальйони бригад складалися з поляків, росіян, українців, білорусів, казахів, з ними поряд йшли чехи, французи, німці — сини й брати тих, кого вісім років тому в далекій Іспанії називали «кращими людьми землі». То були волонтери свободи, ненависть до фашизму зріднила їх. Слава бригад «Вольносць» і «Звіценство» та їхнього командира полковника Петера гриміла за Віслою і навіки залишилася там в обелісках та пам'ятниках.

… Листи, фотографії, ордени, медалі. Якимось дивом збереглося дві котушки фотоплівки того суворого часу, що хвилюють серце. Ось бійці-інтербригадівці над свіжою братською могилою, над своєю полеглою в бою четвертою ротою. Ось вони стоять у строю, спокійні люди з трофейними автоматами, у ватянках, конфедератках, пілотках — солдати і капрали, двадцятирічні поручники і капітани, юнаки із Кракова і Ленінграда, з Черкас і Любліна… Ось імпровізована трибуна в лісі, на галявині, і вони, ті ж самі люди, сидять на пеньках, на повалених деревах. Це інтербригадівці далеко від рідного дому святкують двадцять сьому річницю Жовтня… А ось бідна хатина. Стоїть біля неї стара полячка, скорботно дивиться услід молодим хлопцям, що йдуть кудись, стискаючи зброю. То партизанська мати Катажина Обель проводжає синів своїх, котрі залишили свої домівки в різних країнах, щоб грудьми прикрити від ворога її рідну землю…