Вулиця Червоних Троянд

Всі слухали Омеляна Петровича, не перебиваючи й словом. Слухав усе те й Микола Симоненко. Він знав, що в комісара загону Омеляна Хахуди за плечима життя неабияке. В партію вступив ще в сімнадцятому. Коли повстали арсенальці, командував робітничою дружиною. Працював у більшовицькому підпіллі. Й тут, на Чернігівщині, під Носівкою, партизанив у загоні Крапив'янського. Служив у Богунському полку. Разом із Щорсом витурював петлюрівців із Києва. Ганявся за бандами Зеленого, воював проти денікінців, білополяків, Махна… Багато цікавого знав про свого комісара Микола Симоненко. А про те, як він із Миколою Щорсом їздив до Москви, до самого Леніна, про це Симоненко вперше почув лише в цій партизанській землянці.

Голос комісара, як і до того, глухувато заповнював землянку:

— Бойовий був командир Микола Щорс. Знала його вся Україна. А як починав? Із жменькою кінних партизанів громив кайзерівські обози. Прийшов я до щорсівців, і до душі припала мені їхня тактика. Наскочимо, стрілянину зчинимо, німці — врозтіч, паніка страшенна серед них. Ото, значить, я трохи похвалився усім цим. Ленін примружився й запитує Щорса: а як він гадає, як оцінює такі дії? Микола Олександрович відповідає Іллічу: почали, мовляв, з невеликого загону, а тепер уже полк формуємо, щоб не жалити, а залізним кулаком бити ворога. Підвівся Володимир Ілліч, заходив по кабінету. Не зможу я точно повторити все, що сказав Ленін тоді нам, не зумію дослівно. Але зрозумів я добре Ілліча. Особиста хоробрість — свята справа, боєць революції й повинен бути відважним. Та лише однією відвагою ворогів не здолати. Народ підіймати треба, запалити в його серці ненависть, розгортати збройну боротьбу. І так розгорнути, щоб не десятки, не сотні взялися за гвинтівки, а тисячі…