Вулиця Червоних Троянд

Петро Іванович вдоволено ловив вухом ці далекі звуки і весь насторожувався, як тільки скрипне в сусіда хвіртка або почуються в темряві чужі голоси. Ті ж хлопці та дівчатка, котрі в дні мирного життя весело юрмилися в Батюків, співали пісень і затівали спірки про нові кінофільми, тепер збиралися в квартирі на вулиці Рози Люксембург таємно, вирішували якісь свої, тільки їм відомі діла. В такі години старий Батюк звично займав свій «пост» біля паркана і залишався на сторожі, аж доки не згасав у кімнаті за затуленими вікнами бликунець. Ні про що не розпитував молодих, бо розумів: друзі сина та доньки не жартують; якщо Яків у них за старшого, то їхня таємна робота потрібна людям, Радянській владі, яка — Петро Іванович не сумнівався — рано чи пізно повернеться в місто. Старий як міг підсобляв молоді. Знадобилася їм друкарська машинка — роздобув. Удвох з Яковом обладнали схованку в повітці, радіоприймач поставили там, антену непомітно для ока попід дахом на горище вивели. Все, що мав у хаті — хліба окраєць, миску картоплі чи огірків квашених, — наказував дружині виставляти на стіл, як тільки приходили до Якова та Жені гості й засиджувалися допізна. Не все знав старий, та багато про що догадувався. Однак не підозрював він, що між нічними загравами та появою в його домі отих хлопців і дівчат існує прямий і тісний зв'язок. Існує вже давно, з того часу, як повернувся Яків з полотняною торбою через плече з кількаденних мандрів по селах та хуторах.

Люди, котрих доводилося бачити в своїй квартирі старому Батюку, складали лише невелику частку підпільної організації, яку очолював його син. Яків Батюк залучив до активної боротьби проти гітлерівців багатьох патріотів. Поліцаї не встигали здирати зі стін та парканів десятки листівок. Підпільники виряджали з міста в партизанські ліси радянських бійців та командирів, які потрапили в полон та в оточення. З Ніжина на партизанські бази підводами вивозили роздобуті підпільниками гвинтівки, гранати, патрони, підібрані в покинутих окопах і траншеях снаряди, авіабомби. Із розташованого під містом підсобного господарства німецької комендатури Михайло Колодій із групою підпільників вивіз уночі до партизанів кілька десятків відгодованих свиней. У ліс відправляли одяг, білизну, печений хліб, мішечки з дорогоцінною сіллю, яку пучками виносили з німецьких їдалень, з квартир, де мешкали гітлерівські солдати та офіцери. Навіть шапки шили в місті для партизанів. У лікарні та амбулаторії, де працювали Фанасій Афонін та Володимир Нечай-Гумен, накопичувалися медикаменти. «Перекачували» їх туди здебільшого з німецького госпіталю за допомогою Віри Смоленчук, дружини політрука, яка влаштувалася в госпіталь прибиральницею. Далі медикаменти потрапляли до Олександра Богдана в аптеку № 2, куди добре знали дорогу партизанські зв'язкові.