Світова гібридна війна: український фронт

Тісний зв’язок між регіональною приналежністю та відкритістю до впливу російської гібридної риторики засвідчили результати[15] всеукраїн­ського опитування Київського міжнародного інституту соціології, яке було проведено у 2015 р.

Для оцінки взаємозв’язку між мовно-­етнічною приналежністю респондентів та їх вразливістю до російської пропаганди було запроваджено індекс результативності російської пропаганди (РРП)[16]. Представники російського етносу виявилися більш схильними до російської пропаганди: українці за етнічною приналежністю переважали їх за стійкістю до пропагандистських зусиль держави-­агресора більш як утричі. Російськомовні респонденти виявилися у 2,5 раза вразливішими до російської пропаганди, ніж україномовне населення держави.

За даними соціологів, найменшою результативність російської пропаганди була на Заході держави, де РРП дорівнював 12, у Центральному регіоні та в Києві (РРП — 19). А найвищі показники РРП зафіксовано на Півдні та Сході держави (Харківська область — 50, Донбас — 46, Одеська область — 43, Південь загалом — 32).

Сьогодні рестриктивні заходи із захисту націо­нального інформаційного простору від російського впливу вичерпують свій потенціал: запровадження нових обмежень суперечитиме конституційним правам на свободу слова й отримання інформації, а також не сприятиме створенню нових, вартих довіри джерел інформування населення та задоволенню потреб громадян у достовірній та якісній інформації. Протидія пропаганді та інформаційним спецопераціям вимагає налагодження незалежного суспільного мовлення, яке поєднувало б традиційні та новітні канали комунікації з громадянами і продукувало б націо­нальний інформаційний продукт відповідно до запитів населення, особливо у південних та східних регіонах.

Загалом слід констатувати, що гібридна війна прискорила процес націо­нального самоусвідомлення в Украї­ні. Проте регіональні відмінності, зумовлені особливостями мовно-­етнічної, культурної та етноконфесійної самоідентифікацій громадян, ще не подолані і тривалий час використовуватимуться Росією для провокування розколу та ворожнечі всередині Україн­ської держави. Попри існуючі загрози націо­нальній єдності, нинішня державна політика з протидії етнополітичним ризикам залишається слабкою: немає законодавчої бази, яка має регулювати діяльність вертикалі органів виконавчої влади в етнополітичній сфері, чітко сформульованої державної стратегії у сфері етнополітики, яка б не лише вказувала на довгострокові цілі (побудову консолідованого, толерантного суспільства), а й окреслювала засоби їхнього досягнення у найближчій перспективі. Ці вади певною мірою компенсувалися активною роботою громадянського суспільства, проте без активної державної участі зусилля громадян не матимуть тривалого впливу на ситуацію.

В Украї­ні необхідна державна цільова підтримка найбільш вдалих громадських ініціатив із формування цілісного націо­нально-­культурного простору, стимулювання процесів націо­нальної консолідації у регіонах, найбільш уразливих до підривної діяльності Росії. Закріплення досягнень націо­нальної консолідації у довгостроковій перспективі залежатиме від успішності реформ системи освіти та судочинства, які насамперед формують лояльність громадян до держави та повагу до принципу верховенства права.