Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Коли тільки дозволять ці баламути з Липичанської пущі, які зв'язали йому руки і ведуть не відомо куди. Чи не на той бік Німану? У такому вигляді він не міг з'явитися в партизанській зоні, де його зразу ж візьмуть під арешт, тоді йому не уникнути слідства. Всяку можливість звинувачення потрібно було погасити тут. Але як? З цим дражливим недомірком, якого вони називають сержантом, навіть порозмовляти неможливо, він наперед усе знає й упевнений, що Антон — ворог. Та й Зоська теж вишкірилася — не підступити. Однак, розміркувавши, Антон подумав, що в його становищі, як не дивно, виручити його може одна тільки Зоська. Може втопити остаточно, а може й визволити — це вже буде залежати від їхніх відносин.
Сержант із товстунцем тим часом, напевно, доїли м'ясо й ліниво дожовували хліб, позираючи на обрив, де мав з'явитися кудись посланий ними Салєй. Зоська демонстративно відвер нулася від нього і зосереджено длубала чоботом у снігу. У рівчаку була схованка, не дуже вітряно, падав рідкий сніжок. Ноги в непросохлих з ночі чоботах почали швидко мерзнути на невеликому морозі, та Антон не поспішав відправлятися звідси, він напружено міркував, що робити, як підступитися до цього сержанта чи хоча б до Зоськи. Він відчував, що поки що була така можливість, потім її може не бути, і він ні до кого ні з якого боку вже не підступиться.
Він не придумав нічого, хоча минуло, мабуть, понад двадцять хвилин, і Салєй не повертався. Ця його затримка почала дуже тривожити сержанта, котрий, стоячи на дні рівчака й, засунувши руки в кишені старої, з рудими підпалинами від вогню шинелі, все позирав на обрив і нетерпляче топтався в снігу — вже витоптав невелику, з квадратний метр, місцину. Нарешті, мабуть, втративши терпіння й недобрим словом згадавши японського городового, поліз на схил. Там, над рівчаком, де починалася рілля, було трохи вище, і спостерігати звідти було зручніше. Стиснувши в руках сніжку, він жбурнув її в рівчак і скомандував:
— Ану давай усі сюди! Усі, усі! І ви теж.
Зоська, за нею товстунець Пашка й останній Антон почали лізти по схилу вгору. Вибиратися по слизькій, засипаній снігом траві було незручно взагалі, а із зв'язаними руками й зовсім неможливо. На середині схилу Антон посковзнувся й безпомічно вдарився грудьми об землю, відчувши зразу ж на губах солонуватий присмак крові. Сержант угорі злобливо, коротко засміявся. Антон ледве стримав себе, щоб не піддатися розлютованості, яка опанувала ним. Їм смішно! Зв'язали, обеззброїли, кудись ведуть насильно і ще втішаються з його немочі. Навмисне не поспішаючи, він підвівся з колін, сяк-так став на слизькому схилі; поряд на сніг упало кілька рожевих краплин крові — нехай! Вони всі утрьох спокійно стояли над схилом і, насмішкувато дивилися, як він неспритно видирався вгору, а той навмисне продемонстрував їм своє приниження — хай радіють. Цей удар зубами об землю не багато додавав до тих невдач, які трапилися з ним сьогодні, і без цього Антон відчував себе ображеним. Під їх насмішкуватими поглядами він вибрався з рівчака, лишаючи за собою на снігу червоні краплі, й покірно став перед конвоїрами.
— Що розкривавився?! — невдоволено сказав сержант, перестаючи посміхатися. — Ану витрися! Нічого тут кров'ю сякатися.
Антон стояв мовчки, з німим докором у погляді і не ворухнувся навіть, коли збоку до нього несподівано ступила Зоська.
Простягнувши руку, вона рукавом сачка коротко витерла його бороду, зробивши це мовчки, двома короткими рухами руки, й Антон ледве стримався, щоб не здригнутися від її дотику. Лише коли вона відійшла з таким виглядом, немов їй немає більше до нього діла, щось усередині в нього ворухнулося — сум за втраченим чи, може, надія.
— Так, так! — в'їдливо посміхнувся сержант. — Тепер бачу, японський городовий!..
Він не закінчив, однак, — усі разом обернулися до недалекого гребеня пагорба, де трохи збоку від ланцюжка своїх же слідів показався Салєй. Він швидко простував униз до рівчака, часом широко ковзаючи по снігу, і сержант із товстунцем, мабуть, щось відчувши, стихли. Антон, трохи відвернувшись, витер об комір кожушка кров, що все ще точилася із подряпини на бороді й теж дивився на Салєя. Антон відчув, що той несе звістку, яка і для нього може виявитися важливою.