Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ну що? — нетерпляче крикнув сержант, коли посланець наблизився кроків за двадцять. Але той лише рукою махнув.
— Що, не дійшов? — запитав товстунець Пашка.
— Дійшов, але що з того…
— Чому так?
— Сивого взяли! — оголосив Салєй, підійшовши, і опустив гвинтівку прикладом на сніг, зсунув на потилицю шапку. Від його спітнілого лоба парувало.
— А ця… Жінка його? — нагадав сержант.
— Жінка лишилася. Від неї дізнався. Тепер березнячок не пройти.
— Та ну?
— Облава там. Поліція і жандарми. Якраз коло берізок засіли.
— А якщо взяти праворуч. Полем?
— А село там. З села все видно. Не пустять.
— Ситуація, японський городовий! — сумовито сказав сержант і повернувся назад до рівчака. Півхвилини він прижмуреними очима вдивлявся у притуманену паморозь простору.
— Що ж нам тепер, днювати тут? — стиха сказав до нього Пашка.
— А дідько його знає…
— Я так думаю, — після паузи сиплим голосом сказав Салєй. — Можна спробувати біля залізниці. Насип там невисокий, але… Якихось півверсти.
— А через насип не видно? — усміхнувся Пашка.
— Ні, ні, побачать. Хіба що поповзом…
— Поповзом? З оцими? — роздратовано кивнув сержант на Антона.
— Якщо тільки поповзом, — наполягав Салєй.
— Ну й задача, японський городовий! — пробурмотів сержант і сів задом у м'який, неглибокий тут сніг.
Антон насторожено слухав, намагаючись що-небудь зрозуміти із їхньої розмови, але тільки і втямив, що пройти не можна; що десь на їхньому шляху німці. Тепер він навіть не знав, як поставитися до цієї невдачі. З одного боку, він мимоволі відчув радість, що у цих баламутів щось не ладиться, і хай — не тільки ж із ним трапляється невдача. Однак, поміркувавши, він відчув небезпеку, щоб усе це не обернулося для нього ще гіршими наслідками.
Недовго посидівши на снігу, хмурячи свої тонкі брови, сержант кивнув товстунцю, і той опустився перед ним навпочіпки, уважно дивлячись у його гостре, змовницьки пожвавлене обличчя. Незабаром товстун уже згідливо кивав головою. Салєй, зіпершись на гвинтівку і стоячи до них боком, прислухався до їхньої розмови. Антон здалеку теж намагався що-небудь почути, але сержант спостеріг його цікавість і озирнувся.
— Ну, ти! Ану відійди! Відійди, відійди! На п'ятнадцять кроків марш!
Нічого не лишалося, Антон поволі відійшов трохи і спинився, позираючи скоса на партизанів. Невиразна тривога почала все дужче гризти його й так неспокійні передчуття. Він не почув жодного слова зі сказаних сержантом двох чи трьох фраз, але він помітив, як випнулося на хвилину завжди добродушне і м'яке обличчя товстунця Пашки, яке, правда, швидко набуло попереднього вигляду. Салєй трохи поморщився і напівголосно підтвердив:
— А що, можна…
Не так зрозумівши, як догадавшись, Антон спочатку аж обмер від несподіванки, а потім ним опанував переляк, і він кинувся до сержанта.
— Що ви робите? За що? Я партизан, я з німцями з весни воюю, а ви? Не маєте права!
— Ти що? Ти що? — повільно підвівся сержант. — Ану тихо!
— Це неподобство! Я чесний! Я свій, радянський, а ви…
— Ти-хо! — крикнув сержант. — Японський городовий! Ти чого розходився? Ти ж он до німців утекти збирався. Ти ж їхній агент.
— Я не агент! Я партизан із «Суворівського». Це вона по злості, — кивнув він на Зоську. — Там між нами сталося… Хай вона підтвердить. Зосю! — крикнув Антон настільки розпачливо й сумовито, що, здається, й каменю було б не байдуже. Зоська, однак, подивилася на нього, примруживши очі, й змовчала.
— Що ж ми, на руках тебе понесем? — в'їдливо сказав сержант протяжним голосом. — Там, може, з боєм пробиватися доведеться. І повзти треба!
— Зрозуміло, повзти, — згідливо підтвердив Салєй.
— Ну що ж, я поповзу! Я вмію. Повірте, їй-богу. Навіщо ж губити безневинного. Я ж нічого такого…
Він увесь напружився, аж дрижав од передчуття того, що зараз, видно, все й вирішиться. Очевидно, останнє слово буде за цим сержантом. Але чому б не заступитися за нього Зосьці? Чому вона мовчить, ніби набрала в рот води? Ці ж бачать його вперше і вважають за якогось агента, але ж вона може сказати, що він не агент. Він партизан! З тієї самої Липичанської пущі, з того ж загону, що й Зоська. Чому ж вона не заступиться за нього. Невже вона не розуміє, що вони надумали з ним зробити?