Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
15
...
Як це сталося, Зоська й сама не знає, але незабаром вона задрімала, скорчившись на брудній, затоптаній долівці, із зв'язаними руками на животі. Всі її гіркі біди лишилися в тридев'ятому царстві, далеко в іншому світі, в другому місці й часі. Вона не знала уві сні, чи це була війна, чи вона випала з усякого часу й опинилася в інших, неземних вимірах. Однак її ні на хвилину не покидали відчуття, що й уві сні не були позбавлені страждання і тривоги. Вона не знала, що саме було причиною цієї тривоги, та їй було погано, дуже неспокійно; набридле передчуття чогось ще дужче пригнічувало її. В полі зору, проте, не було нічого недоброго, навпаки, перед нею розкинувся весняний простір поля із зеленою травою та якимись квітами, поблизу височіла дивовижно біла, немов цукрова дзвіничка церкви чи костьолу, де от-от повинен був з'явитися він. Хто такий він, Зоська не знала, вона не уявляла навіть обличчя цієї істоти, але напевно знала, що він — істота жива, дуже статечна й безсумнівно добра. Щоправда, з ним треба поводитися дуже шанобливо, скромно, як зі шкільним директором щонайменше, — це вона відчувала певно.
Одночасно, відчуваючи себе душевно, вона ніяк не відчувала себе фізично, вона навіть не знала, як і в що вона зодягнена і чи є в неї руки, ноги, наче вона не мала тіла, свого обличчя або втратила здатність зором сприймати це обличчя. Що стосується навколишнього світу, то він досить повно сприймався нею в усій його дійсності, вона бачила коло себе якихось людей, що стояли й розмовляли, наче на ярмарку в святковий день. Можливо, це відбувалося на ярмарковій площі чи, може, на леваді за містечком. Не зважаючи на гамір і метушню довкола, люди теж чекали його, хоча, може, й не так нетерпляче, як чекала Зоська.
Однак відбулася дивна зміна в цій атмосфері загального чекання, чомусь ніким, навіть самою Зоською не помічена, коли один стан непомітно змінився іншим, і замість нього вгорі опинилася Зоська. Вона легко й вільно витала у вишині над землею, деревами і людьми, дахами якихось будівель, озером і кривулякою річкою. Це був радісний, чарівний політ, в якому добре відчувався простір і безмежне щастя волі. Зоська легенько махала руками, щоб триматися на висоті, де вона не відчувала ні власної ваги, ні притягання землі, ні навіть опору повітря. Внизу були, напевно, ті ж люди, одинокі й невеликими гуртами, але тепер їй не було ніякого діла до цих людей, їй приємно було відчувати радість лету над цією теплою весняною землею.
Проте щось уже змінилося в самій Зосьці чи, може, в цьому просторі, якась сила владно потягнула її вниз, вона відчула вагу власного тіла, дужче замахала руками. Але втриматися на висоті вона уже не могла й катастрофічно швидко спускалася; земля, дахи, дерева й телеграфні стовпи при дорозі все наближалися, вона з усієї сили працювала руками, але зупинити зниження вже не могла. Її владно й неухильно тягло вниз, де вже бігали, кричали й махали руками якісь люди в чорному, вони вже готові були схопити її, і їй потрібне було величезне зусилля, щоб ухилитися від їхніх довгих, погрозливих рук. Передчуваючи, що на неї чекає на землі, вона з усієї сили працювала руками, і ці її руки перетворилися в крила — широкі, чорні крила пташки, якою стала вона сама.
Крила все ж не допомогли їй злетіти, вона вже була на землі, серед снігового поля і, б’ючися грудьми об землю, відчайдушно спробувала злетіти. Величезні її крила тільки розмели довкола сипкий морозний сніг, махати ними їй ставало дедалі важче, вона знесилювалась, і в свідомості майнула страшна думка — гине.
Потім вона ніби відокремилася від тієї чорної пташки й побачила її збоку — розпластаною на снігу, з опущеними, пересипаними снігом крилами й опущеною головою на скуйовджену шию. Пташка робила останні конвульсивні рухи й розпачливо билася гострими грудьми об землю. Вона вже не злітала — вона помирала, ця велика чорна пташка в засніженому полі, і з нею разом у невиразному розпачі, здається, конала Зоська…
...
Але вона не померла — вона раптом прокинулася, відчувши одразу — навколо дещо змінилося, може, навіть сталося щось. У накинутому на плечі кожушку Антон розчинив двері, в які з хмарою холоду в прибудову зайшов господар, за ним якийсь чоловік у шинелі, з почервонілим од вітру обличчям, потім товстунець у сукняній чумарці і чорнобородий дядько в сірячині і з гвинтівкою. Зоська посунулася ближче до стіни і, не розуміючи що відбувається, пробує встати, а ноги, як не свої. Антон відступив до печі від спрямованого на нього автомата переднього, котрий упевнено й незлісно скомандував: