Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ти — теж! — кивнув сержант Зосьці, і вона пішла за Антоном.
Надворі висіла передсвітанкова мряка, в якій ледве сірів сніг і зникли, згорбилися темні тіні хлівів. Холодний, пронизливий вітер недобре дмухнув Зосьці в обличчя, неприємною сльотою остудив її щоки, і вона подумала, що її ведуть теж, як арештантку, аж серце завмирало. І все ж куди поведуть її ці липичанські хлопці? Чи не збираються вони тут учинити швидкий суд і розправу над Антоном, а заодно й над нею? Але, мабуть, суд-розправа поки що відкладається, для цього слід було вийти з небезпечної зони чи сховатися в глибокий ліс. Хоча, беручи до уваги похмуру вдачу цього сержанта, він міг запросто покінчити з ними де завгодно.
Швидкою ходою вони поминули колодязь і вийшли в нічне поле. Злощасний хутір незабаром безбідно зник у сірій пітьмі ночі, злився з понурою стіною хвойного лісу. Зоська не оглядалася, вона знову ледве встигала за Антоном. Пусті рукави його кожушка метляли на вітрі, немов крила підстреленого птаха, і Зосьці на хвилину згадався її недавній загадковий сон. Сон, безумовно, мав для неї якийсь страшний смисл, іншим разом вона б довго перебувала під враженням такого сну, а зараз думати про нього не було часу. Дійсність була краща за сон, і знову невідомо, чим усе закінчиться.
Вони швидко йшли нічним полем по неглибокому, трохи зачерствілому під ранок снігу. Антон старанно крокував за чорнобородим з гвинтівкою, який вів усю групу і якого сержант називав Салєєм. Зоська догадувалася, що він із тутешніх, її землячок, значить. Але розраховувати на його підтримку не було підстави, вона зрозуміла, що тут усім верховодить цей молодий сержант, до якого не знати як підступитися. Зрештою, вона має можливість перевести подих, усе ж врятувалася від загибелі, Антонові плани, здається, рухнули, і Зоська з теплою вдячністю згадала господаря хутора, цього слугу своєї дружини, що не розгубився, врятував хутір і Зоську. Але, дивна річ, Зоська не відчувала полегкості, погане передчуття, як і досі, гнітило її свідомість.
Вони йшли полем мимо якихось кущів, зверху з темного неба падав незримий у темряві негустий сніжок, окремі сніжинки танули на її обличчі, і вона зовсім не розуміла, куди їх ведуть. Зараз, коли небезпека трохи відступила, Зоська стала думати про те, що їй усе-таки треба в Скіделі. Завдання ж лишалося. І зараз ніби відпало те, що не давало можливості його виконати. Про Антона Зоська не хотіла навіть згадувати, він перестав для неї існувати, і, хоча йшов за три кроки попереду, він тепер був — ніщо. Прагнення остаточно звільнитися від усього, що так ганебно пов'язувалося з ним, і робити свою справу все настійливіше опановувало нею, і вона не стрималася.
— Хлопці, а куди це ви нас ведете? — запитала вона по можливості веселим голосом.
— Куди треба! — холодно кинув сержант, що йшов останнім у цьому строю.
— Тут таке діло, — подумавши, сказала Зоська. — У мене завдання…
— Яке завдання?
— Ну… Я ж не можу вам сказати яке. Мені треба у Скідель.
— До німців?
— Ну чому до німців? — ладна була образитися Зоська. — У мене завдання…
— У нас теж завдання, японський городовий! — злісно викрикнув сержант. — А ми воловодимося з вами, час гаїмо. От візьмемо шльопнемо обох к чортам собачим!
— За що? — озирнувшись, спробувала посміхнутися Зоська.
— За те! Війна, завдання, а вони тут любов крутять. Та мародерством займаються на хуторах. А тепер — завдання…
Ні, він був нестерпний, цей молодий задавака, і заслуговував на те, щоб з ним посваритися. Але Зоська вирішила мовчати зараз, дідько з ним. Кудись же зрештою їх приведуть, не будуть же вони удень плестись серед сніжного поля, значить, ранком десь сховаються. Дійсно, було очевидно, що вони поспішають, сержант кілька разів тихо, але сердито погукував: «Салєй, ширше крок!» — і той пришвидшував і так досить квапливу ходу. Зоська вже спітніла, однак старалася не відставати від Антона, який, пригнувши голову, з відстовбурченим на спині кожушком ішов попереду. Там; у хаті, коли вона корчилася на долівці із зв'язаними руками, а він владно розпоряджався її долею, вони були роз'єднані нездоланною ворожістю, і думалося, що помирити їх може хіба що смерть. Але, коли з'явилися ці хлопці, становище круто змінилося. Антонові зв'язали руки, та і їй не розв'язали, обоє вони опинилися під конвоєм у цьому нічному полі, їхні долі заволокло туманом непевності, і ця непевність знову ніби об'єднала обох. Зоська підсвідомо відчувала все, і це її гнітило. Найгірше те, що з ними майже не розмовляли, ніхто ні про що їх більше не запитував, і Зоська не знала, як усе пояснити оцим суворим, незговірливим людям. Вона просто не знала, з чого почати.