Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Руки вгору! Вгору, вгору! Отак. Пашка, обшукати!
Зоська сполохано тиснулася до стіни й не знала, що робити.
Вона тільки дивилася, як товстунець у сірій чумарці, котрого передній назвав Пашка, рішуче шарпонув з Антона кожушок, і, лапнувши кишені штанів, витяг із правої наган, став щось намацувати в лівій. Зовні майже спокійний, Антон стояв, з піднятими трохи руками, і бурмотів розгублено:
— Хлопці, та що ви? Ну чого ви? Свого не признаєте, чи що? Я ж із «Суворівського»…
— А це ми ще подивимося, з якого ти «Суворівського» японський городовий! Чим тут займаєшся? — строго запитав невисокий з червоним обличчям і підняв автомат. — А вона? Хто вона така Усі водночас повернулися до неї, розглядаючи її при тьмяному світлі каганця, й до Зоськи поволі, як після непритомності, стала приходити думка, що це ж свої, напевно, з якогось липичанського загону, хлопці-партизани. Та, майже повіривши у свій здогад, вона чомусь не зраділа, втямивши, що радіти немає чого. Скоріше за все знову буде погано.
— Вона теж із «Суворівського», — сказав Антон і опустив руки. Ніхто з них не помітив цього, всі дивилися на скорчену під стіною Зоську. Тим часом Зоська мовчала, бо не мала права називати себе, хоча й відчувала, що зараз, напевно, почнуться розпитування і потрібно буде щось сказати.
— А чому зв'язана? Це що — ти її зв'язав? Японський городовий! — Хмурячи світлі брови на ще юному обличчі, допитував той, що стояв із автоматом. Мабуть, він був старшим.
— Я зв'язав, — просто сказав Антон, і господар, що стояв позаду всіх, ледь помітно кивнув головою.
— Чому зв'язав?
— Бачте, — непевно почав Антон, але потім досить бадьоро пояснив: — Ми були на завданні й вона вирішила перебігти до німців.
— Брешеш! — уся здригнулася Зоська. — Бреше він!
Вона знову готова була заплакати від безмежної наруги і цього нового віроломства Антона. Але той, анітрохи не сторопівши від її крику, хитнув плечем і кивнув на господаря.
— Он свідок.
— От як?! — червонощокий уважно подивився на Зоську.
— Чекай! — раптом іншим тоном сказав товстунець Пашка. — Я ж її знаю. Вона справді із «Суворівського». Зося, здається.
Зоська не відповіла, тільки перестала плакати, витерла об плюшеве плече мокру щоку й уважніше подивилася на свого заступника. Ні, вона його не знає, здається, вона бачила його вперше, хоч, можливо, що десь зустрічалася з ним.
— Це не я, а він вирішив перебігти до німців, — сказала вона спокійно й підвелася з долу. — От хай господар скаже.
Усі разом повернулися до господаря, але той лише поморщився, переступив із ноги на ногу і далі заговорив білоруськопольською мовою.
— Я, пан, мало розумію… Так, щось пан говорив. У Скідель наче йти. Пані не хотіла йти. Чому — не розумію.
— Ну-, це дурниці! — впевнено сказав товстунок Пашка. — Товариш сержант, їй-богу, це наша дівка. Я її знаю.
— Японський городовий! — заклопотано вимовив червонощокий і скомандував: — Розв'язати.
— Хороша дівка, їй-богу, — запевнив товстунець і ступив до Зоськи.
Хвилину подлубавшись над вузлом, він розв'язав вірьовку й Зоська з полегшенням опустила набряклі руки. Чорнобородий із гвинтівкою мовчки стояв біля порога. Господар відсунув стіл до печі, і в дверях з'явилася перелякана господиня з Вациком. Вони мовчки спостерігали, що відбувається в прибудові, на стінах якої невпинно ворушилися-мелькали чорні тіні людей. Стоячи трохи збоку, сержант пильно стежив за кожним рухом Зоськи й Антона, щось глибокодумно осмислюючи і все хмурячи тонкі брови на строгому молодому обличчі.
— Так! А того зв'язати! — показав сержант на Антона, і товстунець ступив до нього з вірьовкою. Антон збентежено розвів руками.
— Та що ви, хлопці? Я — свій!
— Це ще ми побачимо, який ти свій. Ану руки назад!
Нічого не вдієш, Антон неохоче заклав руки назад і трохи повернувся плечима до товстунця, що обмотував йому кисті вірьовкою.
— Ось так. Краще буде…
— Це неподобство, сержант! Мало того, що наган відібрали, так ще і в'язати! За що? Що ця сказала? І ви їй повірили? Може, в мене особисті рахунки з нею!
— Це які рахунки? — в'їдливо поцікавився сержант.
— А хоча б полюбовні. А вона…
— Японський городовий! Ти нам тут не темни. Ану марш!
Вони розступилися, пропускаючи Антона наперед, до виходу, і той завагався.
— Куди?
— Куди треба. Ну? Марш!
— Дайте хоча кожушок одягти! — помітно занервував Антон, і товстунець накинув йому на плечі кожушок. Антон ворухнув плечима і після короткого роздуму рішуче ступив до дверей.