Сага про Форсайтів

— Ет,— сказав він спокійно,— ви ще молода. У вас усе попереду.

Аннет похитала головою.

— Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.

— Ваша мати дивовижна жінка,— сказав Сомс із легкою іронією.— Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.

Аннет зітхнула.

— Бути багатому, мабуть, чудово.

— О! Коли-небудь ви станете багатою,— відповів Сомс із такою ж легкою іронією.— Не турбуйтесь!

Аннет здвигнула плечима.

— Мосьє дуже ласкавий.— І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.

«Еге ж, моя люба,— подумав Сомс,— уста в тебе прегарні».

Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.

Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина — того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. «Якби у мене був син,— думав він із гіркотою,— я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну». Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. «До того ж Айріні моя дружина,— думав він,— моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно... Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона... вона вже не закохана!» Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. «Ні,— міркував він,— я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям;

але може... може, я здобув би її прихильність». У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.