Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Тімоті,— сказала вона притишеним голосом.— Тімоті купив карту, і він встромив у неї... він встромив у неї три прапорці.
Тімоті встромив!.. Усі в кімнаті зітхнули.
Оце-то так! Якщо Тімоті вже встромив три прапорці, то це свідчить про те, на які великі діла спроможна нація, коли її розбудити. Війну, вважайте, виграно.
XIII. ДЖОЛІОН ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ
Джоліон стояв біля вікна в колишній дитячій кімнаті Голлі, яку тепер перетворили на майстерню — не тому, що вона виходила вікнами на північ, а тому, що з неї відкривався широкий краєвид ген-ген аж до самого Епсомського іподрому Він підійшов до причільного вікна, звідки було видно стайню, і свиснув до пса Балтазара, що завжди лежав у дворі під годинником. Старий пес підвів голову й махнув хвостом. «Бідолашний стариган!»— подумав Джоліон, переходячи знову до іншого вікна.
Він не знаходив собі місця весь цей тиждень, відколи спробував узятися за свої опікунські обов'язки; його мучило завжди неспокійне сумління, тривожило почуття жалю, що так легко прокидалося в ньому, а також якесь дивне відчуття, ніби його потяг до краси втілився в певну видиму форму Осінь уже здолала старого дуба, його листя поруділо. Цього літа сонце щедро заливало землю своїм гарячим промінням. Дерева живуть так само, як і люди. «Мабуть, я житиму довго,— думав Джоліон.— Мені бракує тепла, і я обростаю цвіллю. Якщо я не можу працювати, треба їхати до Парижа» Але згадка про Париж не втішила його. Та й хіба він може виїхати? Він повинен лишитися тут і з'ясувати, які у Сомса наміри. «Я її опікун. Я не можу покинути її напризволяще»,— думав він. Йому здавалося дивним, що він і досі так виразно бачить Айріні в її маленькій вітальні, де він побував тільки двічі. Її краса наче дражнить своєю гармонією! Ніякий, навіть найточніший, портрет не покаже її правдиво; сутність її... так, а в чому ж її сутність... Почувши цокіт копит, він знову підійшов до причільного вікна. У двір в'їздила Голлі на своїй довгохвостій кобилці. Дівчина подивилася на вікно, і він помахав їй рукою. Останнім часом вона якась мовчазна; Голлі вже стає дорослою, починає думати про майбутнє, як усі вони — молодь! Час летить із біса швидко! І, відчуваючи, що марнувати це швидкоплинне багатство — непростима дурість, він узяв свого пензля. Але з того нічого не вийшло: він не міг зосередитись, та ще й день почав згасати «Мабуть, краще поїхати до міста»,— подумав він. У холі його перестріла покоївка.
— До вас леді, сер. Місіс Герон.
Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.
Вона підійшла до нього із словами:
— Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.
— Тут вам не треба ніякого дозволу,— відповів Джоліон.— Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.
Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло — то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.
— Історія!— тихо мовила вона.— Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.
Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?
— Атож!— сказав він.— Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.
— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».
— Що!— вигукнув Джоліон.— Вам не можна жити самій.
І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.
— Що іще?
— Він попросив дозволу потиснути мені руку.
— Ви йому дозволили?
— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.
— Не можна вам жити далі самій.
— У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.
— Боронь боже!— сказав Джоліон.— От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.
— Справді?
— Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.
Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.