Сага про Форсайтів

— Ходімо до «Сковорідки», вип'ємо чаю,— сказав Джоллі, і вони зайшли в клуб.

Чужа людина, побачивши їх разом, напевно, помітила б невловну схожість між цими троюрідними братами третього покоління Форсайтів: однакові риси обличчя, хоча сірі очі Джоллі мали темніший відтінок, а волосся було світліше й кучерявіше.

— Будь ласка! Чаю і булочок із маслом,— сказав Джоллі.

— Хочете сигарету?— запропонував Вел.— Я бачив вас учора ввечері. Як ваші успіхи?

— Я не грав.

— А я виграв п'ятнадцять фунтів.

Хоча Джоллі кортіло повторити жартівливий вислів про азартну гру, який він колись чув від батька: «Коли тебе облуплять, тобі боляче, коли ти облупиш когось, боляче іншим»,— він обмежився тим, що сказав:

— На мою думку, паскудна гра; я вчився з цим типом в одній школі — він дурний як пень.

— Ой ні, я б цього не сказав,— мовив Вел з таким запалом наче образили його божество.— Він хлопець непоганий.

Хвилину вони мовчали, пихкаючи сигаретами.

— Ви знайомі з моїми рідними, правда ж?— сказав Джоллі — Вони приїжджають завтра.

Вел трохи зашарівся.

— Он як! Знаєте, я можу дати вам певні відомості, на кого ставити в манчестерському листопадовому гандикапі.

— Дякую. Я цікавлюся тільки класичними перегонами.

— Там нічого не виграєш,— зауважив Вел.

— Я ненавиджу іподроми,— сказав Джоллі.— Скрізь така тіснява й сморід. Я люблю тільки коней.

— А я люблю відстоювати свою думку,— відповів Вел.

Джоллі посміхнувся, точнісінько так, як батько.

— Я не додержуюсь ніякої думки. Коли я ставлю, то завжди програю.

— Звичайно, за досвід доводиться платити.

— Так, але мені неприємно видурювати у людей гроші

— Звичайно, хто у кого їх видурить: у цьому весь інтерес.

Джоллі поглянув на нього ледь зневажливо.

— Чим ви розважаєтесь? Веслуєте?

— Ні, їжджу верхи або в колясці. В наступному семестрі гратиму в поло, якщо мені пощастить вимантачити трохи грошей у дідуся.

— Тобто у старого дядечка Джеймса? Який він?

— Старий, як світ,— сказав Вел.— І завжди боїться, що йому загрожує банкрутство.

— Здається, вони з моїм дідом були рідні брати.

— На мою думку, жоден із цих старих не був спортсменом,— сказав Вел.— У мене таке враження, що вони любили тільки гроші.

— Мій — ні! — із притиском сказав Джоллі.

Вел струсив попіл із сигарети.

— Гроші створені тільки для того, щоб їх витрачати,— сказав він.— Мені страшенно кортить мати їх якнайбільше.

Джоллі окинув його пильним несхвальним поглядом, що його успадкував від старого Джоліона: про гроші говорити не годиться! І знову настала мовчанка; обидва взялися до чаю й булочок.

— А де ваші думають зупинитися?— запитав Вел, наче між іншим.

— У «Веселці». Як ви дивитесь на війну?