Літа зрілості короля Генріха IV

В глибині її серця жив страх — він уже ніколи не покидав її зовсім. Король поводився з нею так, як і завжди, може, був би навіть ласкавіший, якби вона домагалась того. Він проклинав свій двір, та й інші двори, й тенета всяких складностей, якими був обплутаний, і свою несвободу, і загальну змову, що мала на меті применшити його перемогу над Іспанією, його самого. Габрієль розуміла його й чула невимовлене: «Пробач мені, скарбе мій найдорожчий». Тому вона ніколи не заводила мови про своє становище. Вона не змогла б цього зробити без дрожу: після сцени з Роні її тіло вже не могло відвикнути тремтіти й не корилось ніяким зусиллям волі. Аби лиш не показати, що вона боїться, — ось чого вона тепер боялась найдужче.

Так довірливо, як не часто бувало, Анрі розповідав їй про свої особисті переговори з папою Климептом щодо розірвання шлюбу а королевою Наваррською. Навіть його міністри не знали, як там стоять справи. Папа Климент вимагає на віддяку повернення до Франції єзуїтів. Король відповів: якби він мав двоє життів, то одне віддав би найсвятішому отцеві. Вона зрозуміла: «В нього, як і в мене, тільки одне життя — своє власне; і коли він учинить так, як бажаємо ми обоє, йому кінець. Зробить мене своєю дружиною, дістане за те на свою шию єзуїтів — і тим підпише нам обом вирок смерті на нашому троні. Отож він і просить: «Прости мене». Проте вона вдавала, ніби йдеться тільки про користь королівства.

Король наказав улаштувати лови на честь герцогині де Бофор — а ще не минуло й чотирьох днів після тих слів, за якими він досі шкодував, a вона досі від них тремтіла. На ці лови він запросив тільки її друзів, насамперед тих, хто став їй із ворога другом, як-от Роклор. Усі вони були солдати, а з них найнадійніші — найпростіші серцем, як хоробрий Крійон чи одноокий Арамбюр. Вони власною рукою колись стягли з сідла вбивцю короля, а йому самому казали: «Величносте! Одружіться зі своєю коханою». З ними й осінній день здавався яснішим від будь-якого. Ідеш на коні по широких полях, таких знайомих: копита наших коней переорювали їх, коли ми тут билися. Ліс неозорий, ліс аж до кордонів провінції Пікардії — сьогодні крізь уже безлисте гілля щедро ллється сонце, але ми б тут не заблукали й глупої ночі.

— Пам'ятаєш, Бляклий Листе, — сказав Анрі до свого першого стайничого Бельгарда через плече коханої, бо вона їхала між ними обома. — Пам'ятаєш, як темно тут було, коли ми вперше повертались із Кеврського замку? Так темно, що ти тоді надумав замордувати мене, Бляклий Листе. Непогана думка, як для ревнивця. Вона потім і в мене з'являлась, мушу тобі признатися, мій старий Бляклий Листе. Пані, погляньте на нього, вже й він сивіє.