Літа зрілості короля Генріха IV

Ту ніч, коли він уперше спокійно заснув і спав, як їй здавалось, аж надто тихо, вона сама вдихала повітря йому в розтулені уста, аж поки знемоглася. Вранці він прокинувся здоровий. Вороги Габрієлі лихословили: хоч вона й сиділа біля королевого ложа, але небо ще раз явило довготерпіння. Зате лікар ла Рів'єр[79] твердив: герцогипя де Бофор підтримала міцну природу короля, і це було вгодно богові.

На жаль, видужало тільки тіло, але не душа. Гарячка теж минулась не зовсім, та це пусте: безмірно гнітили його смуток і знесилля. Такої втоми він іще не відчував після жодного бою, і навіть смертельний стрибок не лишив її по собі. Але ж діла цього року були вершиною його правління, тож невже нагорода за це — така нехіть, що не піддасться нічому? Марні найкращі театральні вистави, хоч там літають у повітрі феї та дріади, а в дзеркалах з'являються магічні видива, і птахи людськими голосами розігрують комедію, — всі з цього дивуються й сміються, тільки не король. Марні найзвабливіші балети; добірні красуні являють оку нічим не прикриті принади, роблять це, щоб розвіяти меланхолію короля, — може, котрась зуміє. Честолюбно прагнучи зцілити короля, ті дами вигинались перед ним своїми спокусливими тілами так, що жодна складочка плоті вже не зберігала своєї таємниці. Наміри їхні були якнайшляхетніші, але йому вперше в житті не подобались їхні природні чари.

— Не цікаве воно мені,— казав він. — Ніщо мені не цікаве, — шепотів і відвертався, не зважаючи навіть на герцогиню де Бофор: вона сиділа поряд, але він поводився так, ніби її тут не було. Коли він зіперся чолом на руку й покинув дивитись на видовище та слухати солодкі звуки, одне по одному зникли танцівниці, музиканти й усі придворні, а він того й не помітив. Правда, після тривалої глибокої задуми король таки повернувся до дійсності й побачив, що він сам. Порожня зала, за піднятою завісою звалено рештки свята, музичні інструменти, театральні машини, позолочений шолом, зів'ялий букет. Покинутий король схилився в другий бік — крісло поряд було порожнє, навіть перекинуте. Певно, герцогиня втікала прожогом. Він спитав у свого почуття, але воно не відповіло, любо йому бути самому чи прикро.

— Ніщо мені не цікаве, — промовив він у порожнечу, і луна повернула йому ті слова.

Згодом герцогиню де Бофор хвалили: вона, мовляв, зрозуміла, що її гра дограна, й перебралася з Лувру до свого дому. Лиш тяжка хвороба короля давала їй право жити з ним, у королівських покоях, які не мали стати її покоями ніколи. І тим більше здавалось потрібно усунути її остаточно — коли можна, то не вдаючись до крайніх заходів. Бо її не тільки ненавиділи, а й жаліли. Багато хто наперед шкодував за тим, що готовий був зробити, — коли треба, то й перед крайніми заходами не спинитись. Досі це не виходило за межі звичайних усних нападок — проповідники й ченці посміливішали, дізнавшись про млявість і меланхолію короля, й проголошували, що цього разу йому ще даровано життя, аби він міг покаятись. А ще й цілі юрми люду збирались та пропихались аж до луврського подвір'я, де хором вигукували благання та вимоги, щоб король порятував країну і власну душу, усунувши Габрієль.