Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Він заприсягся: якщо не застане в замку нікого, то завтра примусить священика звінчати його з Габрієллю. Хтось спіймає облизня — власник маєтку Сюллі, начальник його артилерії. Ще не додумавши до кінця, він злякався майбутнього іспиту. В Кеврському замку на нього чекає вирок долі — хто ж це самохіть поспішає назустріч їй? Він завернув коня. Марна річ. Нестерпно буде не знати правди, і розум однаково не встоїть перед пристрастю, перед її свавільними здогадами та страхами. І він знову повернув до замку. Він хотів надолужити згаяний час, хотів устигнути — і боявся встигнути, то підганяв коня, то стримував його в спалахах то нетерплячки, то страху.
Доїхавши до звідного мосту, він подумав, що однаково спізнився: вони вже далеко, а він пошивсь у дурні. То була остання спроба втекти від долі. Та коли він в'їхав па подвір'я замку, його коня привітали двоє інших: їхнє іржання почулося з-за одного висунутого вперед крила будинку — лівого. Ажурна башточка — під нею припнуто коней. Третій кінь відповів їм; шкода — тих двох, що в кімнаті нагорі, передчасно сполохано. В якому ж вигляді він їх заскочить?
Увійшовши, Анрі побачив їх зовсім не такими, як сподівався. Габрієль дивилась у вікно, зіпершись па підвіконня, спиною до свого супутника, що був у чоботях з острогами. На плечі в неї Анрі помітив жовті листочки, що вчепились, коли вона їхала лісом. Хіба ті листочки зостались би там, яки вона тут роздягалась? Бельгард дивився на великого дикого птаха, що лежав зі зв'язаними лапами в нього коло ніг і відчайдушно бив крильми. Першому стайничому його здобич прикро забруднила руки — такими руками він ніяк не міг доторкатись до жінки.
Хоч Анрі збагнув усе це вмить, але нестерпний страх минулої години не хотів обернутись у сором і вилився врешті гнівом.
— Що це тут діється! — крикнув він. Ті двоє розгублено втупились у нього. Він, мабуть, теж з'явився перед ними не таким, як вони сподівались. Вони не думали, що він буде наче в корчах від хвороби й кричатиме, мов несамовитий. Перелякані, вони полишили йому шаленіти, поки він не вибився з сили — чи майже вибився. Габрієль відійшла від вікна й з благальною міною підступила до нього, а коли він після цілого потоку непогамовних слів замовк, наважилась узяти його за руку. Яка суха й гаряча була та рука! Габрієль сказала:
— Мій високим владарю! І нащо я це зробила… Я гадала дочекатись вас тут, щоб разом згадати минулі дні. А вийшло отаке лихо, і я дуже шкодую, що приїхала сюди, хоч і з добрими намірами.
Він відказав уже не так гучно, але не менш розлючено:
— Ви брешете, пані. Я знаю всю правду. Ви щойно виглядали у вікно, сподіваючись, що це приїхав не я. Тоді б ви до вечора мали час кілька разів поглумитися з рогоносця.
Бельгард стояв якось дивно згорблений, його обличчя враз помарніло. Він ухопив спійману птицю, що лежала в нього коло ніг, і хотів був вийти.
— Виправдайся, Бляклий Листе! — наказав йому Анрі. Зупинений тим наказом Бельгард обернувся боком і визнав:
— Я не можу, величносте.
— Ваш спільник виказує вас, пані! — вигукнув Анрі в новому нападі муки: досі він сам не вірив у те, що казав, а тепер мусив справді повірити.
Габрієль безпорадно здвигнула плечима. А Бельгард сказав:
— Величносте, мені лишається тільки проситись на службу до турецького султана. Він страчує своїх слуг, не допитуючи. А перед вами я ще маю й виправдовуватися. Я, той, хто був щиро відданий вам не тільки зі звички та з обов'язку. Ні, я довгі літа заглядав вам у душу й бачив — вона варта того, щоб заплатити за неї своїм життям, і така велика, що ви мали право забрати собі моє щастя. Я давно віддав вам і одне, й друге, і ви це самі знаєте, а найневніше моя відданість відома герцогині де Бофор. Інакше вона нізащо не дозволила б, щоб я супроводив її до цього замку й до цього покою.
Анрі відвів погляд від нього й буркнув ні до кого, навіть не до себе:
— Слова, хитрі слова. Розраховані на чулість.
Габрісль утрутилась саме вчасно:
— Він сказав не все. Він сказав, ніби я дозволила йому супроводити мене сюди. Ні. Я цього зажадала.
Вона не пояснила чому. Її коханий владар сам це збагнув: тільки-но ввійшовши, він розгадав усе. Він же знав її страждання, її страхи і зрозумів оцю відчайдушну спробу ще раз пробудити в ньому ревнощі. Вона хотіла повернути його в давні часи, в той забутий стан, коли він отак тремтів за неї, як вона тепер за нього. Тоді — чого лишень ви не зробили б мій високий владарю, щоб утримати мене! Любе моє дитя, чого лишень ти не зробила б тепер.