Літа зрілості короля Генріха IV

Граф де Суассон повернувся й сказав, що голос був грізний. Але його наказ він розчув не дуже виразно. Король не сказав на те нічого: він сів на коня й поїхав поруч герцогині де Бофор, а інші мисливці — зразу за ними. Ніхто не говорив про те, що від чужих ловів, хоч досі вони озивались так гучно, більш не чути було й звуку.

Доїхали до найближчого села, і король, не сходячи з коня, стан питати селян та пастухів, котрі в таку пору ще були надворі: що це таке діється в них у лісі? Декотрі відповідали, ніби знають того злого духа: тут нібито його володіння, і прозивають його Великий Ловчий. Допитуючись далі, король почув, що в цих лісах часто з'являється сам святий Губертус[78] і полює зі своїми невидимими, але чутними ловчими та собаками.

— Святий — це вже приємніше, — зауважив Анрі, звертаючись до Габрієлі, але зовсім заспокоївся лиш тоді, коли останній із розпитуваних признався йому, що то один тутешній браконьєр удає злого духа і в такий спосіб безкарно полює на королівську дичину. Та король однаково про все дізнається і зловить його.

— Неодмінно — наступного разу, — пообіцяв Анрі, задоволено рушив далі й запевнив свою кохану, що тепер вони дістали правдиве пояснення.

Габрієль, хоча й сказала: «Так, дістали», — але в глибині своєї тривожної душі думала: «Не лякайся» або «Покайся», — так не кричатиме жоден браконьєр. Це призвістка. Те саме підозрювала й більшість придворних, що тісним кільцем оточували її й короля, та й хтозна, що насправді думав сам король. За призвістки, хоча й фальшиві, вже була мова на початку цього полювання. Та чи справді вони поспіль фальшиві, коли ми раз у раз зустрічаємо їх усупереч своїм поглядам і натурі?

Той, хто перший заговорив того дня за призвістки, був пан де Роклор. І ось він, тільки-но мисливці дістались до Лувру, попросив у його величності дозволу щось повідомити віч-на-віч. Маршал Роклор дуже шкодував, що не відкрив усього завчасу. А тепер він прийшов запізно, і король відіслав його:

— Ви мені не потрібні. Мені негайно потрібен хірург.

І впав непритомний. Занадто довго терпів він муки через те, що не міг справити однієї потреби: не виходило.

Так Роклор і не зміг відкрити йому того, що знав, — а згодом навіть був цим задоволений, хоча його трохи мучило сумління. В цю історію довелось би замішати надто багато придворних. Вороги герцогині де Бофор розшукали двох шибеників, які знічев'я дуже добре навправлялись голосами наслідувати гамір полювання: покрики, собачий грай, звуки рогів, — удалині або й близько. І коли ще луна в лісі помножувала ті звуки, то будь-хто міг піддатись омані. А до всього ще й ота чорна постать у гущавині, що грізним голосом вимагала: «Покайся!»