Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Якщо захочете, — поправив Роні, чи то Сюллі, зі звичайним своїм кам'яним обличчям. А втім, тепер воно стало попелясто-сіре, як у справжньої статуї.
Чарівні барви обличчя Габрієлі теж поблякли. Вона заходилась висловлювати міністрові найжахливішу правду. Анрі не втручався — йому хотілось бути далеко звідси, і з собою він не взяв би ні одного, ні другу. Роні холодно спостерігав. «Загрузай, загрузай», — думав він і давав супротивниці висловити все до решти.
Габрієль говорила зовні спокійно, але в тому спокої виявлялось тільки страшне душевне напруження, породжене несамовитою люттю. Вона — майже королева. Двір визнав її, віддавши їй ще небачену шану на хрестинах її сина — дитини Франції. Вона навіть заглибилась у подробиці, почала перелічувати тих, хто найдужче підлещувався до неї, домагаючись її ласки. А Роні запам'ятовував названих, щоб потім усе переказати їм.
Анрі ходив від стіни до стіни, а врешті зупинився біля найдальшої, спиною до сперечальників. Його бідолашна владарка виказувала свої слабкості, він її жалів, а це вже недобре. Слухаючи, як вона вихваляється, що її приймальню прикрашали собою носії найгучніших імен, він уперше вгадав, що її походження не бозна-яке високе. Анрі поглядом наказав Сюллі мовчати про це.
Габрієль надто довго терпіла, надто довго таїла все в собі. І тепер нарешті збунтувалась остаточно.
— Я всіх виводжу в люди! — кричала вона. — От хоч би й ви, пане начальнику артилерії й розпоряднику фінансів. Хто вас вивів у люди? Гадаєте, це було легко? Гляньте на себе й скажіть самі, чи могли ви сподобатись королю? Затятий і впертий найживішому в світі, млявий дух— окриленому? Ви створені на те, щоб киснути у своїй посередності. Тільки я витягла вас із неї.
В тому було багато правди, і, перше ніж вона вихопилась тепер із цих запальних уст, Анрі не раз уголос висловлював такі думки в присутності Габрієлі. І саме тому він тепер відчув себе ураженим, йому самому завдано кривди. «Таким, як оце його виставляють переді мною, я, слово честі, ніколи не бачив свого щирого слугу». З тієї хвилини він став відверто на бік щирого слуги. Та ошаліла жінка не помітила цього, вона навіть не почула, як король гнівно тупнув ногою; зате Роні-Сюллі в ту мить упевнився, що переміг, а його супротивниця сама котиться до своєї погибелі. І він не спиняв її. «Залазьте в пастку ще глибше, пані». Він мовчав, вирячивши очі. А бідолашна втрачала останній грунт під ногами:
— Ви вже забули, як плазували переді мною! Ви ж починали як мій прислужник.
На те слово попелясто сіре обличчя спалахнуло краскою гніву — чи, може, ганьби.
— Годі, пані! Ви дозволили собі на одне слово більше, ніж слід. До мене те слово не пристає, але, як не помиляюсь, воно зачіпає короля. Мій владар хоче мене звільнити? — спитав старий лицар. У голосі його тремтів спогад про битви й труди без ліку. «Ніколи не були ми певні перемоги, а все ж обидва досягли того, чим ми стали».
Анрі жахнувся. Вудь які страхіття були б йому легші за оцю сцену й за гнітючу необхідність зробити вибір. Він з жахом почував: хоч як вирішити, однаково це буде катастрофа, нещастя, кінець. Обертаючись від стіни до них, він хотів був засміятись, думав примусити їх обох отямитись. Але, підійшовши, сказам несподівано для себе:
— Звільнити вас? І не подумаю. — Це до Роні. А Габрієль д'Естре почула з його уст: — Відмовитись від такого слуги через вас? Пані, ви не можете цього хотіти, якщо любите мене. — Це було вимовлено неласкаво.
Тільки-но договоривши, він зрозумів, що це не його слова, він тільки не зміг зупини їх. Він крутнувся й вийшов.
Пан де Роні ще з хвилину тішився поразкою своєї супротивниці, а вона вся тіпалась і, побіліла на виду, навіть не тямила, що на неї дивиться її ворог. На його обличчя повернулися квітучі барви, аж недоречні для чоловіка в його літах, і він покинув свою жертву, навіть не вклонившись.
Коли згодом у Роні й виникали деякі сумніви, він умів їх відігнати. Служіння королю — понад усе. Король сам сказав: «Такий слуга мені дорожчий за десять коханок!» Бо саме так, а не інакше почув Роні слова короля, чи принаймні так перетлумачив їх у думці. Таке тлумачення необачних слів він переказував і далі, й незабаром весь двір знав їх, а посли вписували в свої доповіді, й це ще дужче виправдовувало автора такого тлумачення. І він цілком щиро міг твердити:
«Все оте панькання «з любою владаркою», що раптом стала всього лиш однією з перших-ліпших коханок, тільки марно поглинає час і гроші. Нарешті король визнав: його кохання до неї вже не вистачить на те, щоб одружитися з нею. Я мав рацію й зробив йому справжню послугу тим, що нарешті розкрив йому очі». Так вирахував Роні й повідомив про цей підсумок свою дружину, пристаркувату вдову, що лишилась вельми задоволена ним.