Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Щоразу, коли мадемуазель д'Антраг, танцюючи, наближалась до короля, той люб'язно пропускав її, підібгавши ноги під крісло, щоб вона не перечепилась. Бо вона була надто зайнята тим, щоб видаватись високою й стрункою, витягуючи довгі ноги й ступаючи тільки на кінчики пальців. До речі, це давало смаглявій красуні ще й змогу жагуче поглядати на короля згори вниз — почасти відтворюючи принади всіх Індій, а почасти й від власного імені. Король усміхався в борідку, проте весь вечір просидів поруч із герцогинею де Бофор.
По-перше, він почував себе втомленим, майже нездоровим, але достатню причин нього вбачав у тому, що рік випав аж надто рясний трудами. Рік уже кінчається. Невже він наостанці принесе йому ще й хворобу? Анрі ніколи не вірив у свої хвороби і вже й не навчиться цього. Хоч він віддавна вивчав людську природу, та власне тіло раз у раз дивувало його новими несподіванками.
— Величносте! — шепнула йому на вухо Габрієль. — Я бачу, що вам уже надокучила ця розвага. Я не ображусь, якщо ви покинете моє свято й підете відпочити.
Анрі зрозумів, що треба заспокоїти свою кохану щодо настирливої молодої особи.
— Ця юна Анрієтта… — почав він.
— Ви вже знаєте, як її й звуть, — зауважила Габрієль.
— Я краще знаю її батька, — відказав Анрі.— Хоч згодом я зустрічав його багато разів у похідних таборах, та він навіки зостався мені в пам'яті таким, як стояв біля замордованого короля, мого попередника. Стояв у головах і притримував трупові підборіддя, щоб не падала щелепа. А коли я ввійшов, він із люті аж пустив те підборіддя. Всі ті панове, що були там у кімнаті, воліли б побачити мертвим мене, а не Анрі Валуа. Але найжахливіше враження лишилось у мене від того підборіддя.
— Підіть відпочиньте, коханий мій пане, я вас прошу. Хай навіть потім плескатимуть, ніби ви нудились на моєму святі.
Турбота Габрієлі зворушила Анрі. Він відповів:
— Послухаюсь вашої поради, хоча й почуваю себе цілком добре. — І вийшов, навіть не попрощавшися з товариством. А сам собі подумав, що від Анрієтти д'Антраг йому якось аж моторошно. Стережися дочки того чоловіка, що підтримував щелепу замордованому королю!
Скінчити з Габрієллю можна було, приміром, підсунувши королю нову коханку. А коли це, як видно, не вдалось, бо король уже так зжився зі своїм володінням, що й від звичної жінки його не відштовхнеш, — ну що ж, можна скінчити з нею й інакше.
Пан де Френ[77], член фінансової ради й протестант, щиро відданий герцогині, був єдиною опорою її в найвищих колах, як не рахувати старого Шеверні, що мав на те поважні причини. Адже він зостанеться канцлером лиш доти, доки його приятелька Сурді править королем через свою небогу, оту гарненьку жирну куріпочку. Так гадали всі. Хто ж там знає, що любов розумніша від корисливості й що Габрієль уже не слухається пані де Сурді. Кажуть: і тітка, й небога вибились нагору перелюбством і гребуть до себе навзаводи. А пан де Френ, хоч був дуже скромний і не хизувався багатством, теж мав незаслужену лиху славу: його вважали автором Нантського едикту. І через те був ненависніший багатьом, ніж бувають звичайно середні фігури у великій грі.
Цей добряга склав рахунок видатків на хрестини малого Александра-монсеньйора й послав той рахунок до арсеналу головному розпорядникові фінансів, не забувши, звісно, назвати хрещеника «дитям Франції». Пан де Сюллі замість потрібної суми визначив куди меншу: з неї не можна було оплатити наміть музик. А коли ті поскаржились йому, Сюллі просто витурив їх. І гукнув їм услід: «Я не знаю ніякої «дитини Франції»!» Вони переказали ці слова герцогині де Бофор.
Тоді нарешті ця дама та її найзаклятіший ворог розкрилися одне перед одним до кінця, і це в присутності короля, що викликав міністра до себе.
— Повторіть те, що ви сказали.
— Ніякої «дитиии Франції» я не знаю.
— Діти Франції мають матір, яку ви посміли образити, й батька, який прощає багато, але цього не простить.
Анрі, коли вже згадали його, мусив утрутитись.
— Викресліть плату музикам, Роні, я заплачу сам. Але візьміть назад і свої слова.
— Величносте! Я держусь того, що є насправді. Ви самі обрали для цієї пані титул і звання, й при них вона лишається.
— Та коли я захочу, не лишиться.
77
Де Френ П'єр Форже (1544–1610) — після оголошення Анрі Наваррського королем Франції був державним секретарем. Один з творців Нантського едикту (1598), за яким католицизм лишався панівною релігією Франції, однак і гугеноти одержували свободу віровизнання і богослужіння у більшості місцевостей країни, а також певні політичні права.