Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Ваша правда. Тут він справжнє страшидло. Подивіться краще на себе в іще прекраснішому образі, коли це можлива річ.
Пані Катрін вдало вибрала аркуш і показала герцогині, щоб її втішити, її власну постать, відображену в усій пишноті своїх форм: барви тіла вже легенько позначені і навіть полиск шовку. Так, там сиділа чарівна Габрієль, уже досить пишнотіла, правду кажучи, але тим достойніша трону; а трохи нижче — Катрін. Але пані Катрін, розгледівши його на малюнку, злякалась: «Стоїть перед троном між нами обома, держить при боці шолом — роззявлену левину пащу, — а обличчям викапаний мій брат замолоду. І що це той художник надумав! Хоч би Габрієль не помітила. Та ні, як вона може помітити! Той час, коли ми були молоді, належить самій мені, і тільки я знаю це обличчя».
Після цього Катрін уже не хотіла дивитись ні на що, а нагадала, що пора йти. Король узяв за руку свою кохану й ступив до дверей. Та в Рубенса мимоволі вихопилося:
— У мене тут є ще щось.
Він мав на увазі той малюнок, який, власне, мав намір лишити для себе: «Моя картина, та й годі».
— А справді,— сказав король. — Ви показуєте нам деталі. А де загальний вигляд?
Тоді Рубенс дістав той аркуш, якого був перевернув і сховав. А тепер розправив і підняв у обох руках. Пані Катрін уже надивилась на малюнки й хотіла йти, вона б залюбки поринула у спогади на самоті. Бо що чекає на неї? Вона відчувала, як на неї накочується смуток, що тепер часто навідував її; вона вважала, що цей смуток не віщує їй довгого життя.
Анрі й Габрієль так і застигли на місці, тримаючись за руки. Так, вони поводились наче заворожені, що не можуть зрушити з місця й тільки витягують шиї.
Трон — біла порожнеча, посередині обрис величності, розмитий сліпучим світлом, а тисячі невагомих променів набирають виразних форм. То янголи й амури, вони витають густою хмарою, водоспадом, осяйною райдугою переплетених тіл, буянням неземної радості, повінню безсмертя. Величність — блідий обрис — широко розплющеними очима не бачить нічого; ні людських тіней унизу, ні повені янголів та амурів. А на краю трону сидить жінка, божественне сяйво оголило її, і жіноча плоть видна в усій її пишноті, в усій благодаті, бо над нею височить на троні володар світла, хоча й поблідлий від власного непомірного блиску.
— Яка сила! — сказав Анрі.— Такий надмір світла, що нас і не видно, ми поблідли в ньому. Неодмінно намалюйте таку картину, і я часто дивитимусь на неї, щоб учитися скромності. Оце такі ми — і не більше.
Рубенс відказав збентежено:
— Я зовсім не хотів зобразити скромність. Я це називаю величністю.
Габрієль — охоплена тривожним жаданням спокути й самоприниження, як і її любий владар:
— Цю жінку оголено від її гордині, тому вона й гола. Не ради того, щоб попишатися красою плоті, бо плоть підвладна тлінові. Я бачу й ладна присягтися, що вона згинає коліна й хоче вклякнути перед величчю, що явлена їй.
Вона розхвилювала себе цими словами аж надміру. Ця жінка, відчуваючи грізну небезпеку для свого життя, перетворила прекрасну картину в жахливу, і на її обличчі відбився нестямний жах. Анрі потяг її до дверей. Художник хотів сховати малюнок від неї, але вона простягла до нього руку.
— Це моє тіло, — сказала вона не своїм звичайним, а якимсь болісно надломленим голосом. — Отже, крім мене є ще людина, що вивчила його. Той, хто знає кожну складочку моєї плоті, той напевне може відкрити мені, що зі мною станеться, бо він астролог.
— Який там астролог! Анатом! — вигукнув Анрі. Запізно. Габрієль кинулась йому на груди, вся тремтячи. Вона побачила, як жива плоть ніби тане на її зображенні. На краю трону, так і не піднявшись на нього, сидів кістяк.
Габрієль у тривозі за своє життя
Восени того року хрестили Александра-монсеньйора. Хрестини справлено з небувалою розкішшю. Двір наочно пересвідчився, що люба владарка після двох перших дітей переступила всякі дозволені межі, а отже — саме час кінчати з нею. Скажімо, підсунути королю іншу коханку. Так порадила пані де Сагон, вона ж таки взяла на себе й вибір. Красуня, вибрана відповідно до смаків його величності, була, звичайно, новенька при дворі — юна, як Єва у перший день, а насамперед — худорлява. Вона й справді сподобалась королю, коли танцювала у великому «балеті чужоземців» майже роздягнена, бо зображувала одну з індіанок. То були тубілки з Нової Франції. Хоча там нібито занадто холодно, щоб так скупо вдягатись, одначе пан де Бассомп'єр, що встиг дослужитись до розпорядника розваг, керувався не так відомостями з географії, як порадами своєї приятельки Сагон.