Українське письменство

Хвильовий, видимо, шукає форми для своїх побутово-психологічних спостережень, форми, необхідної йому, щоби дійти до повісті й опанувати технікою романіста.

До повісті прямує і Валеріян Підмогильний; у нього є тяжіння до психології, уміння ставить проблему («Військовий літун», «Син»); але техніка повістярська дається йому помалу, особливо мистецтво вводити в оповідання діалог. Гр. Косинка, навпаки, майстерно подає розмови своїх героїв; його імпресіоністична манера передає найдрібніші одміни, найтонші відтінки індивідуальної синтакси слововживання. Але до повісті йому шлях далекий: він тільки нещодавно став переходити од етюду, від малюнку з натури до оповідання («Зелена ряса»).

Поруч цих молодих імен у прозаїчній творчості минулого року читач зустрічав чимало імен новелістів та повістярів старшої ґенерації, письменників з п’яти-, десяти-, двадцятилітнім стажем.

На сторінках журналів можна було зустріти давніх знайомих — Ст. Васильченка (прехороше оповідання «Мати»), Нат. Романович-Ткаченко («Шляхами вогненними»), М. Чернявського («Земля»), Гната Хоткевича («В корчмі», «Дарабов»). Мих. Івченко після доволі довгого мовчання видав окремою книжкою оповідання «Степи горять»; торкнувся в одному з творів постаті Сковороди, але, на жаль, у трактовці останнього, оскільки можна судити на підставі оголошеного фраґменту, зостався на ґрунті старого уявлення: Сковорода — учитель народний.

З дебютантів на першому місці слід поставити Андрія Головка, що видрукував минулого року двоє оповіданнів: «Можу» (чи не проти винниченківської назви «Хочу?») і «Червоний роман» (чи не проти «Блакитного роману» Михайличенка?). Андрій Головко — ще віднедавна в повістярській науці. Не дивно, що в нього ознаки наслідування на кожному кроці. Яке неприємне, напр., оте звертання до героя на «ти» в «Червоному романі»! Коли воно цілком до речі у Михайличенка, що писав річ ліричну, то воно зовсім не пасує до оповідання Головкового, з його епічним розробленням теми. А потім — що за мова у Головка? «Панський лан. Пек» («У жнива»); «У вагоні пілікала гармошка»; «Наздогнав тебе «зіром»; «Мій мозок у ґалопному ритмі моторно бринів»; хоч би трохи смаку й грамотності! І це тим прикріше, що оповідання Головка хисту не позбавлені і читати їх (коли б не манірована і різко неправильна мова) можна було б із приємністю.