Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Добре, пан.
— Давай, ший! — сказав він, грюкнув дверима і знову щільно підпер їх столом.
Сидіти на долівці в незручній позі було важко, Зоська спробувала вмоститися краще і посунулася, щоб спертися на стіну. Але тільки ворухнулася, як Антон підхопився з лавки.
— Ей, куди? Ану стій! Бач яка спритна.
Він грубо штовхнув її знову на освітлену середину долівки, підняв з-під лавки обривок, напевне, все тієї ж вірьовки.
— Руки! Руки давай. Зв’яжемо, щоб спокійніше було. Мені й тобі. Зрозуміла?
— Гад ти! — сказала вона, вже не опираючись, і він почав туго обкручувати її руки вірьовкою. Вона тільки болісно морщилася, тамуючи в собі біль і наругу.
— Болить же…
— Нічого, потерпиш. Ще не так болітиме.
— Дужче боліти не буде.
— Буде. У поліції буде, — просто пообіцяв він, туго затягуючи вузол.
— І ти мене повезеш у поліцію? — запитала вона, і голос її здригнувся.
— А куди ж мені тебе везти? Я хотів до матері. Але ж ти — проти.
— Мало того, що падлюка, так ти ще й зрадник, — сказала вона знову, не стримавши себе.
Присівши навпочіпки, Антон старанно зав'язав вузол, помацав його, підвівся й сів біля столу. Він злісно мовчав. Ковтаючи сльози, щоб не розплакатися перед ним, мовчала й Зоська. Ні одному з її намірів не судилося збутйся, мабуть, треба готуватися до гіршого, що тільки могло бути в її становищі. Разом із тим вона продовжувала стежити за Антоном, який, зсунувши на потилицю шапку, обіперся спиною об стіл і стомлено розставив на долівці довгі ноги. Каганець із закапелка тьмяно світив на його туге обтягнуте світером плече, один бік носатого обличчя, на якому бугрилася тепер недобра злісна рішучість.
— Ось ти говориш: зрадник, — з якоюсь навіть образою почав Антон. — Правильно, може, навіть доведеться й зрадити. Але хто мене змусив до цього Зоська кисло посміхнулася.
— Тобі потрібні виправдання? — сказала вона, відчуваючи, однак, що не треба починати з ним розмову — підло все це й бридко. Про все вони давно переговорили, тепер поміж ними — безодня, в яку дуже швидко, мабуть, доведеться кинутися їй.
— Мені плювати на виправдання. Але ти зіпсувала мені все життя. Я вже не кажу про те, що ти хотіла мене вбити. А я що тобі хотів? Я хотів із тобою жити. Як годиться, по-людському. А ти? Зрадника з мене робиш.
— Ти вже давно зрадник!
— Помиляєшся! Я нікому ще не зрадив. Хіба що почну з тебе першої. Коли ти вже штовхаєш мене на це…
— Що ж, зраджуй! — злісно сказала вона, відчувши, як усе в ній затремтіло від люті. — Зраджуй! Не ти перший. Але пам'ятай, що навіть перший подавився своїми срібниками. А за ним і всі інші.
Антон, здавалося, ніби й не чув її гнівних слів, його мало зачіпали старі аналогії, як і Зосьчині сльози. Антон поводився так, ніби він сам був скривджений не менше за неї і зараз дав вихід усім своїм образам.
— Ти мені наплювала в душу. Підняла на мене сокиру!
— А ти не наплював мені в душу? Не зганьбив мене?
— Я? Ні. Я тобі допомагав. Без мене ти б уже давно вшелепалася.
Зоська подумала, що в цьому він, напевно, мав рацію, однак після того, що сталося, вона не була йому вдячна. Вона ладна була зненавидіти себе за те, що приймала цю його тоді необхідну допомогу.
— Я не просила тебе допомагати.
— Мало, що не просила. Я по своїй волі. Бо кохав тебе.
— Сволота ти!
— Дякую! Але тепер ти мені допоможеш. Бо тобі все одно пропадати. Так послужи мені хоч наостанку.
— От уже ні! — викрикнула Зоська, здригнувшись на твердій долівці. — Цього не буде. Не думай. Я тебе боронити не буду.
— А я і не прошу мене боронити. Ти лише потерпи трохи. До Скіделя. От і вся твоя задача.
Зоська в розпачі зів'яла й стихла. Значить, вона не помилялася, розгадавши його намір, значить, він її поведе в поліцію. Дивно тільки, як вона не розуміла цього з самого початку. Піддалася його привабливості, наслухалася його зізнань, розтанула від його кохання. Оце кохання, бодай його не знати! А вона думала… Скільки вона перечитала про нього в книжках, надивилася в кіно. Скільки марила про нього до війни та й потім у лісі! Яким воно уявлялося їй красивим! А виявилося гірше за саме життя. І хто винен? Німці? Війна? Час? Антон вважає, що в усьому винна сама. Зоська ж упевнена, що в усьому вина його і його шкурницьких планів. Якого дідька вони зійшлися на одній стежці тієї нічної години біля незамерзлої Щари, навіщо вона дозволила витягти себе з річки? Чи не краще було б тихо й непомітно булькнути під лід, щоб не зносити стільки пережитих і ще не пережитих страждань?