Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Водночас перші досягнення ЄЕС вражали. Тарифи всередині Спільноти були скасовані в 1968 році, що значно випереджало графік. Обсяги торгівлі між шістьма країнами-членами за той самий час збільшилися в чотири рази. Кількість робочої сили, задіяної в сільському господарстві, стабільно зменшувалась, приблизно на 4% щороку, тоді як обсяги сільськогосподарського виробництва на одного робітника в 1960-х роках зростали на 8,1% на рік. Через десять років свого існування, незважаючи на тінь де Ґолля, Європейська економічна спільнота стала здаватися єдиним можливим рішенням, тож інші європейські держави почали шикуватися в чергу до членства.
Та без проблем не обходилося. Корисливий митний союз із високими цінами, керований централізованою адміністрацією та невиборним виконавчим органом з Брюсселя, не був манною небесною ані для Європи, ані для решти світу. Насправді мережа протекціоністських угод і непрямих субсидій, запроваджених на вимогу Франції, узагалі суперечила духу й інститутам міжнародної торговельної системи, яка постала впродовж десятиліття після створення Бреттон-Вудської системи. Тією (значною) мірою, якою система урядування в ЄЕС наслідувала французький приклад, її наполеонівська спадщина не провіщала нічого доброго.
Зрештою, вплив Франції в ранні роки Європейської спільноти допоміг створити нову «Європу», якій легко можна було дорікнути, що вона відтворила всі найгірші риси національної держави в субконтинентальному масштабі: завжди існував чималий ризик, що ціною, яку доведеться сплатити за відновлення Західної Європи, буде певний євроскептичний провінціалізм. Попри зростання добробуту всередині Спільноти, її світ був доволі обмеженим. У певному розумінні він був набагато меншим, ніж світ, відомий французам чи нідерландцям, коли їхні держави відкрилися до людей і країн, розкиданих за океанами. В умовах того часу це навряд чи хвилювало більшість західних європейців, які в будь-якому разі майже не мали вибору. Але згодом це призвело до виразно містечкової візії «Європи», що мало деякі тривожні наслідки для майбутнього.
Смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року спричинила боротьбу за владу серед його стурбованих послідовників. Спочатку здавалося, що єдиним наступником диктатора стане голова таємної поліції Лаврентій Берія. Саме тому оточення змовилось його вбити в липні того самого року, і після нетривалого періоду правління Георгія Маленкова через два місяці першим секретарем Компартії СРСР затвердили Микиту Хрущова — аж ніяк не найвідомішу фігуру з внутрішнього кола Сталіна. У цьому була певна іронія: попри схильність до психозів, Берія обстоював реформи й те, що ще навіть не дістало назви «десталінізація». У той короткий період часу, який пройшов між смертю Сталіна та його власним арештом, він анулював «Справу лікарів», випустив деяких в’язнів з ГУЛАГу й навіть запропонував провести реформи в державах-сателітах, чим спантеличив тамтешніх партійних лідерів.
Нове керівництво, яке формально було колективним, але за Хрущова дедалі більше діяло за моделлю «першого серед рівних», не мало особливого вибору, окрім як продовжити курс, який намітив Берія. Після багатьох років репресій та бідності смерть Сталіна стала поштовхом до масштабних протестів і вимог змін. У 1953–1954 роках відбулися повстання в сибірських трудових таборах у Норильську, Воркуті та Кенгірі; для того щоб їх придушити, Кремлю знадобилися танки, літаки й велика кількість військових. Але щойно «лад» було відновлено, Хрущов повернувся до стратегії Берії. Упродовж 1953–1956 років з ГУЛАГу вийшло 5 мільйонів в’язнів.
У народних демократіях післясталінська доба ознаменувалась не лише повстанням у Східній Німеччині 1953 року (див. розділ 6), але й опозицією навіть у таких невидимих і зазвичай заляканих закапелках імперії, як провінційна Болгарія, де в травні та червні того самого року бунтували працівники тютюнових фабрик. Суттєвої загрози радянській владі не було ніде, але Москва дуже серйозно взяла до уваги масштаб суспільного невдоволення. Тепер перед Хрущовим і його оточенням стояло завдання поховати Сталіна та його радикалізм, водночас не наразивши на ризик систему сталінського терору й ті переваги, які діставала партія від монополії на владу.