Після війни. Історія Європи від 1945 року

Британцям нічого не лишалося, окрім як спробувати знову, що вони й зробили в травні 1967 року, проте через шість місяців знову отримали незворушну мстиву відмову від французького президента. Нарешті в 1970 році після відставки, а пізніше і смерті де Ґолля перемовини між Британією та Європою розпочалися втретє й цього разу завершилися задоволенням британської заявки (частково завдяки тому, що торгівля Британії зі Співдружністю ослабла так сильно, що Лондон уже не тиснув на впертий Брюссель щодо гарантування торговельних преференцій третім сторонам — державам, які не належали до ЄЕС). Але коли в 1973 році Британія, Данія та Ірландія зрештою приєдналися до Європейської економічної спільноти, вона вже була сформована, тож вони вже не мали змоги вплинути на неї настільки, наскільки колись могли сподіватися британські очільники.

ЄЕС була франко-німецьким кондомініумом, у якому Бонн тримав у своїх руках фінанси Спільноти, а Париж диктував її політику. Бажання Західної Німеччини стати частиною Європейської спільноти було куплене за високу ціну, але впродовж багатьох десятиліть Аденавер та його наступники платили і не скаржилися, міцно тримаючись французів, чого британці загалом не очікували. Тим часом французи «європеїзували» свої агросубсидії та перекази, не сплативши водночас ціни втрати суверенітету. Остання проблема завжди посідала чільне місце у французькій дипломатичній стратегії. Ще в Мессіні в 1955 році міністр закордонних справ Франції Антуан Піне дуже чітко окреслив цілі Франції: у наднаціональних адміністративних інститутах не було нічого поганого, якщо вони підпорядковувались рішенням, одностайно ухвалюваним на міжурядовому рівні.

Саме з огляду на цю мету де Ґолль чинив тиск на інші держави — члени Європейської економічної спільноти в перше десятиліття її існування. За текстом Римського договору всі важливі рішення (за винятком тих, що стосувалися прийняття нових членів) мали ухвалюватися голосуванням більшості в міжурядовій Раді міністрів. Самоусунувшись із міжурядових переговорів у червні 1965 року, допоки інші лідери держав не погодилися здійснити фінансування агросектору в Спільноті згідно з французькими вимогами, президент Франції заблокував роботу організації. Інші країни опиралися шість місяців, а тоді поступилися; у січні 1966 року вони неохоче погодилися на те, що в майбутньому Рада міністрів більше не зможе ухвалювати рішення більшістю голосів. Це було першим відхиленням від оригінального договору та показова демонстрація неприхованого французького впливу.