Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Німеччина мала змішані інтереси. Як головний європейський експортер, Німеччина була дедалі більше зацікавлена у вільній торгівлі в межах Західної Європи, тим паче, що німецькі виробники втратили важливі ринки в Східній Європі й не мали колишніх колоній, які вони могли б експлуатувати. Але, на думку Ергарда, європейський митний союз із захищеними тарифами, який обмежувався б шістьма країнами, не обов’язково становив для Німеччини раціональний інтерес. Як і британці, він та багато інших німців, можливо, віддали б перевагу ширшій і менш зарегульованій зоні вільної торгівлі в Європі. Але Аденавер ніколи б не пішов проти Франції, хай як різнилися б їхні інтереси: для його зовнішньої політики це було принципово. Крім того, було ще питання сільського господарства.
У першій половині ХХ століття дуже багато неефективних європейських селян виробляли рівно стільки їжі, скільки потребував ринок, який не міг їм заплатити достатньо, щоб вони могли на це прожити. Як наслідок, на селі панувала бідність, була поширена еміграція й фашистські настрої. У голодні роки одразу після Другої світової війни було запроваджено безліч програм, які мали стимулювати та допомагати фермерам, що працювали на орних землях, виробляти більше. Задля зменшення залежності від імпорту продуктів харчування з Канади та США, вартість яких обчислювалась у доларах, пріоритетом стало заохочення обсягів, а не ефективності. Фермери не повинні були боятися повторення довоєнного обвалу цін: до 1951 року виробництво сільськогосподарських товарів у Європі не досягнуло довоєнного рівня, а дохід сільгоспвиробників усе одно був гарантований чи то захистом з боку урядів, чи то урядовою підтримкою цін на їхню продукцію. У певному розумінні 1940-ві роки стали золотою добою для європейських фермерів. Упродовж 1950-х років обсяг продукції продовжував збільшуватися, навіть попри те, що зайва робоча сила із сільськогосподарської сфери перетікала на нові робочі місця в містах: європейські селяни ставали дедалі продуктивнішими фермерами. Але вони продовжували отримувати вигоду від того, що, по суті, було виявом постійної державної підтримки.
Цей парадокс особливо виразно проявився у Франції. У 1950 році країна все ще була чистим імпортером продуктів харчування. Але пізніше виробництво сільськогосподарської продукції в країні різко збільшилось. Упродовж 1949‒1956 років Франція стала виробляти на 76% більше масла; виробництво сиру в 1949‒1957 роках зросло на 116%, а бурякового цукру в 1950‒1957 роках — на 201%. У той самий період виробництво вівса та кукурудзи зросло на неймовірні 348 та 815% відповідно. Тепер Франція була не просто самодостатньою, вона мала надлишок їжі. Третій План модернізації, який охоплював 1957‒1961 роки, надавав пріоритет інвестиціям у виробництво м’яса, молока, сиру, цукру та пшениці (основних продуктів Північної Франції та Паризького басейну, де вплив потужних фермерських синдикатів відчувався найбільше). Тим часом французький уряд, завжди свідомий символічної ролі землі у французькому суспільному житті й дуже практичного значення голосів виборців із сільської місцевості, намагався втримати ціни та знайти ринок для експорту всієї цієї продукції.
Це питання зіграло ключову роль у рішенні Франції приєднатися до ЄЕС. Найбільше в європейському спільному ринку з економічного погляду Францію цікавив пільговий доступ до закордонних ринків, зокрема німецького (чи британського), — для збуту її м’яса та молочних і зернових продуктів. Саме це (разом з обіцянкою й надалі підтримувати ціни на сільськогосподарську продукцію та зобов’язанням європейських партнерів скуповувати надлишок французьких сільгосптоварів) переконало Національну асамблею голосувати за Римський договір. В обмін на домовленість відкрити свій внутрішній ринок для німецького несільськогосподарського експорту французи, по суті, переклали свою національну систему фермерських гарантій на плечі інших членів ЄЕС, звільнивши в такий спосіб Париж від нестерпно дорогого (і політично вибухонебезпечного) тягаря в довгостроковій перспективі.
Таким був початок сумнозвісної Спільної сільськогосподарської політики (ССП) ЄЕС, започаткованої в 1962 році та формалізованої 1970 року після десятирічних переговорів. У міру зростання цін у Європі усе європейське виробництво продуктів харчування стало надто дорогим, щоб бути конкурентоспроможним на світовому ринку. Ефективні молочні комбінати в Нідерландах були не більш прибутковими, аніж маленькі й непродуктивні німецькі ферми, оскільки відтепер усі вони належали до спільної структури ціноутворення. У 1960-ті роки ЄЕС доклала зусиль для вироблення низки стандартів і правил, які мали подолати цю проблему. Для всіх продуктів харчування мали бути визначені планові ціни. Після цього зовнішні тарифи ЄЕС мали підняти ціну імпортованих продуктів харчування до цього рівня, який зазвичай визначали з огляду на найдорожчих та найменш ефективних виробників Спільноти.