Після війни. Історія Європи від 1945 року

Сучасне сільське господарство ніколи не було вільним від політично мотивованого лобізму різного штибу. Навіть США, які в період між 1947 та 1967 роками знизили зовнішні тарифи на 90%, подбали (як раніше, так і тепер) про те, щоб виключити сільське господарство із процесу торговельної лібералізації. Але фермерську продукцію від самого початку викреслили з Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі. Тож ЄЕС геть не була унікальною. Але аномальні наслідки ССП, напевно, усе ж таки вирізнялись оригінальністю. У міру того як зростала ефективність європейських виробників (їхні гарантовано високі доходи дозволяли їм інвестувати в найкраще обладнання й добрива), пропозиція сильно перевищила попит, особливо серед тих товарів, виробництву яких сприяла політика: баланс відчутно викривлявся на користь зернових і тваринництва, на яких здебільшого спеціалізувалися великі французькі агропідприємства, тоді як фермерам Південної Італії, що виробляли фрукти, оливки й овочі, діставалося значно менше.

Коли під кінець 1960-х років світові ціни на продовольчі товари впали, ціни всередині Європейської економічної спільноти застрягли на абсурдно високому рівні. Через кілька років після запровадження Спільної сільськогосподарської політики європейська кукурудза та яловичина коштували на 200% більше порівняно зі світовими цінами, а європейське масло — на 400% більше. До 1970 року на ССП працювало 80% бюрократів спільного ринку, а сільське господарство коштувало 70% бюджету, що для деяких із найбільш індустріалізованих держав світу було дивною ситуацією. Жодна країна не могла б самотужки витримати таких абсурдних норм, окрім як переклавши цей тягар на Спільноту загалом та пов’язавши їх із ширшими цілями спільного ринку, від яких кожен окремий уряд очікував переваг, щонайменше в найближчій перспективі. Лише міські бідняки (та фермери країн, які не належали до ЄЕС) втратили від ССП, але перші принаймні отримували компенсацію в інший спосіб.

На цьому етапі більшість західноєвропейських держав, звичайно, не були членами ЄЕС. Через рік після того, як створили спільний ринок, британці, які й надалі намагалися відтермінувати появу наднаціонального європейського блоку, запропонували, щоб ЄЕС був розширений до промислової зони вільної торгівлі, до якої б входили держави — члени ЄЕС, інші європейські країни та країни Британської Співдружності. Як і варто було очікувати, де Ґолль відхилив цю ідею. У відповідь та з ініціативи Сполученого Королівства низка країн, зустрівшись у Стокгольмі в листопаді 1959 року, заснувала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Держави, які ввійшли до її складу — Австрія, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Португалія та Велика Британія, до яких пізніше приєдналися Ірландія, Ісландія та Фінляндія, — здебільшого були заможними, периферійними та палкими прихильниками вільної торгівлі. Їхні агросектори були маленькі (за винятком Португалії), але високоефективні та орієнтовані на світовий ринок.