Після війни. Історія Європи від 1945 року

У жовтні 1956 року Польська об’єднана робітнича партія, занепокоєна через ризик втрати контролю над суспільними настроями, вирішила усунути радянського маршала Костянтина Рокоссовського з посади міністра оборони Польщі та виключити його з Політбюро. Водночас на посаду першого секретаря замість сталініста Болеслава Берута партія обрала Владислава Гомулку. Це був важливий символічний крок: Гомулка за кілька років до цього сидів у тюрмі та заледве зміг уникнути суду. Для польського суспільства він уособлював «національне» обличчя польського комунізму, а його підвищення широко розцінювали як жест прихованої непокори з боку партії, змушеної обирати між власними виборцями та вищим органом у Москві.

Справді, радянські очільники саме так це й оцінювали. Хрущов, Мікоян, Молотов і три інші високопосадовці 19 жовтня вилетіли до Варшави, щоб перешкодити призначенню Гомулки, заборонити виключення Рокоссовського та відновити в Польщі порядок. Щоб не було різночитань щодо їхніх намірів, Хрущов водночас наказав бригаді радянських танків рушити в бік Варшави. Але в запеклих дискусіях із самим Гомулкою, які частково відбулися просто на аеродромі, Хрущов дійшов висновку, що для радянських інтересів у Польщі буде ліпше погодитись із ситуацією в польській партії, аніж спровокувати загострення та майже напевно силове протистояння. Натомість Гомулка запевнив росіян, що зможе відновити контроль і не має наміру залишати владу, виводити Польщу з Варшавського договору чи вимагати, щоб радянські війська залишили країну.

Ураховуючи нерівність сил між Хрущовим і Гомулкою, успіх нового польського керівництва в попередженні катастрофи для їхньої країни заслуговує на особливу увагу. Але Хрущов добре зрозумів свого співрозмовника: як він пояснював радянському Політбюро після повернення до Москви наступного дня, Пономаренко, радянський посол у Варшаві, «сильно помилявся у своїх оцінках Гомулки». Ціною збереження комуністичної влади в Польщі могли бути деякі заміни на посадах і певна лібералізація громадського життя, але Гомулка мав голову на плечах, був вірний партії та не мав наміру віддавати владу народним масам чи партійним опонентам. Крім того, він був реалістом: якщо вже йому не вдалося вгамувати буремні польські настрої, альтернативою була лише Червона армія. Гомулка усвідомлював, що десталінізація не означає, що Хрущов збирається поступатися будь-яким територіальним впливом чи політичною монополією Радянського Союзу.

«Польський жовтень» мав неочікувано сприятливий результат — мало хто на той час усвідомлював, як близько Варшава підійшла до другої радянської окупації. Утім в Угорщині події розвивалися інакше, і це стало очевидно не одразу. Ще в червні 1953 року сталінських призначенців в Угорщині замінили (з ініціативи Москви — на комуніста-реформатора Імре Надя). Надь, як і Гомулка, став жертвою чисток та ув’язнення в попередні роки, тож майже не мав стосунку до доби терору й поганого урядування, яку щойно пережила його країна. Його першим кроком на чолі партії стало представлення за підтримки Берії програми лібералізації. Трудові й тюремні табори підлягали закриттю, селяни мали одержати дозвіл виходити з колгоспів за власним бажанням. Загалом сільське господарство повинно було отримати більшу підтримку, а нереалістичні цілі виробництва мусили бути скасовані. У характерно обережних висловах у конфіденційній постанові угорської Компартії від 28 червня 1953 року було зазначено: «Помилкова економічна політика виявилась дещо зухвалою та ризикованою, оскільки форсований розвиток важкої промисловості передбачав наявність ресурсів і сировини, яких частково просто не було в наявності».