Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Невже ж вона тебе, такого молодця, та й не кохає нітрішки? — спитав Козак Мамай.

— Трішки мені не потрібно.

— Ач який! — І спитав: — Але хто ж вона? Хто?

Михайлик, понурившись, не відповів.

— Найкраща в світі дівчина? — посміхнувся Козак Мамай.

— Хто вам сказав? — злякався простосердий парубок.

— Ярина Подолянка? Вона?

— Ой! — недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. — Ви таки й справді чаклун!? — І раптом зовсім по-хлоп’ячому спитав: — Але як ви вгадали? — І попросив: — Допоможіть.

— Е-е, хлопчику… — розчаровано протяг Мамай.

— Ви ж — характерник.

— Жар загрібати чужими руками?!

— Я вже свої попік.

— Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? — І, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати — це мати, а батько — не тільки доброта, любов і тяжкий труд, а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. — Ех, синку, синку! — І Мамай зітхнув: — Просити помочі в такому ділі… Гай, гай!.. А я ж був думав, що ти… — І Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: — Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять.

— Так я ж — несміливий.

— Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…

— Цілував?! — жахнувся Михайлик. — Підслухували?

— Лящало ж на ввесь архієрейський садок.

— А після цього вона… після цього ж вона…

— Дівчатам ніколи не вір.

— Дівчата здатні цілуватись без кохання?! — обімлів пан сотник. — Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…

— Хлопці — то інша річ, — посміхнувся Мамай.

— А я, дурний, повірив…

— Дурний-таки! — погодився Мамай. — Біжи мерщій до архієрейського садка.

— Чого це?

— Посвищи соловейком.

— Минулося.

— Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!

— Кому брехав?

— Собі, мені, матусі, Подолянці, Богові…

— Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…

— Ти їй сказав про це?

— Та я ж несміливий!

— А цілуватись і хапать вельможну панну — на це ти сміливий? — І стиха засміявся: — Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з дванадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!

— Несміливий язик?

— Ні, руки.

— За це на Січі б’ють киями до смерті? — спитав цікавий до всього Михайлик. — Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?

— Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки Бог дав сили.

— Скільки Бог дав сили! — передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник — з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже й не передражнюючи, заговорив про своє: — Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…