Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Лео кивнув головою — дав знати, що зрозумів,— і я надягнув мундир, спустився сходами наниз і став чекати його біля входу до штабу полку.
Зробилося ще жаркіше, ще тихіше, подвір'я ще дужче збезлюділи, а ніщо так не відповідає моєму уявленню про пекло, як гарячі, тихі, безлюдні подвір'я казарм. Лео з'явився дуже швидко; тепер і він був у касці; на обличчі в нього проступив один із тих виразів, які знав тільки я: цей вираз не віщував нічого доброго для всього того, чого Лео не любив; з таким виразом обличчя він сидів біля комутатора, коли під час своїх пізніх або нічних чергувань підслуховував секретні розмови й переказував мені їхній зміст або, несподівано висмикнувши штекер із гнізда, уривав чиюсь секретну службову розмову,— щоб могла відбутись інша, не менш секретна й термінова розмова — моя з кельнською дівчиною; потім за телефоніста ставав я, а Лео дзвонив своїй дівчині до Ольденбурга або ж батькові; в перервах між усім цим Лео відрізував від шинки, яку надіслала йому мати, шматки на палець завтовшки, потім розтинав на кубики, і ми неквапливо їх жували. Коли було мало роботи, Лео вчив мене мистецтва визначати абонентове звання по тому, як відскакують клапани; спершу я думав, що для цього просто треба вивчити, коли клапан відскакує з якою силою: що дужче, то вище абонентове звання — єфрейтор, унтер-офіцер і таке інше; та, мабуть, тут потрібен був хист — адже Лео міг по тому, як відскочив клапан, безпомилково сказати, хто саме просить зв'язку: запопадливий сержант чи стомлений полковник; і навіть відрізняв розлютованих капітанів від сердитих обер-лейтенантів, а їх розрізнити майже неможливо. Під час цих пізніх чергувань я міг бачити на обличчі Лео й інші вирази, відомі самому тільки мені: запеклої ненависті й одвічного лукавства; під такі хвилини він несподівано ставав педантичним, проказував свої «Говорите?» чи «Слухаюсь!» безмежно ввічливо, а сам так швидко, аж страшно робилося, міняв місцями штекери — й розмова про чоботи оберталась на розмову про чоботи та боєприпаси, розмова про боєприпаси — на розмову про боєприпаси й чоботи, а посеред приватної балачки ротного фельдфебеля з дружиною зненацька лунав голос якогось обер-лейтенанта: «Я вимагаю покарання, я наполягаю!» І враз Лео знову переставляв штекери таким чином, що, кому треба, далі товк про чоботи, кому треба — про боєприпаси, а дружина ротного фельдфебеля могла досхочу скаржитися чоловікові на свої шлункові негаразди. На той час, коли ми з'їдали шинку, кінчалося й чергування Лео, ми простували німим подвір'ям до казарми, й тоді на обличчі Лео з'являвся останній, тільки мені знайомий вираз — навіжений, вираз якоїсь такої невинності, що й близько не нагадує невинності дитини.
Іншим разом я б добре нареготався з Лео, що з'явився переді мною в касці,— мовби на знак смертельної важливості подій. Та Лео дивився кудись повз мене, повз першу й другу казарму, аж туди, де були стайні. Обличчя його раз у раз мінилося: спершу на ньому запанував третій, потім п'ятий вираз, а далі четвертий, і тоді Лео сказав:
— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!
Я не озвався, й він спитав:
— Ти, звісно, хочеш із нею поговорити?
— Так,— відповів я.
— Я з своєю вже розмовляв,— сказав Лео.— У нас не буде дитини, і я не знаю, радіти мені з цього чи ні.
— Радій,— сказав я,— по-моєму, погано мати дітей у війну.
— Загальна мобілізація,— сказав він,— бойова готовність — ось-ось тут заколотиться, і це надовго, не скоро вже ми з тобою поїдемо прокататись на велосипедах. (Коли нам давали звільнення, ми з ним їхали велосипедами далеко, кудись у степ, іноді звертали на якесь селянське обійстя, де, бувало, господині смажили нам яєчню й товсто мастили хліб смальцем).— А ось тобі й перший воєнний анекдот,— вів далі Лео.— Мене зробили унтер-офіцером — за особливі здібності й заслуги в справі телефонного зв'язку. Отож катай у будку, і якщо за три хвилини я тебе не викличу — знімай з мене звання за нездарність.
У будці я сперся ліктем на телефонний довідник «Мюнстерське головне поштове управління», закурив сигарету й почав дивитися крізь дірку в фігурному склі на подвір'я казарми; нікого не було видно, крім дружини ротного фельдфебеля, здається, в корпусі номер чотири,— вона поливала з жовтої лійки герані; я чекав, поглядаючи на свій годинник; минула хвилина, дві, три — і я злякався, коли справді залунав дзвінок, і ще дужче злякався, коли відразу почув голос дівчини з Кельна:
— Магазин меблів «Майбах-Шуберт»...
І я сказав:
— Ох, Марі, почалася війна, війна.
А вона відказала:
— Ні.
І я знову сказав:
— Так, почалася, це правда.
Вона з півхвилини помовчала, а тоді сказала:
— Приїхати?
Але перше ніж я встиг під настрій відповісти: «Так, так, так!», у трубці загорлав, здається, досить високого рангу офіцер:
— Боєприпаси, нам негайно потрібні боєприпаси!
Дівчина сказала:
— Ти слухаєш?
Офіцер загорлав:
— Свинство!
І за ту мить я встиг збагнути, що саме в цьому дівочому голосі було мені чуже, майже відстрашувало: в ньому лунав такий відвертий заклик до шлюбу, аж я раптом зрозумів — мені ніколи не кортіло з нею одружитися. І я сказав:
— Мабуть, ми ще сьогодні вночі вирушимо.
Офіцер знову зарепетував:
— Це свинство, свинство! (Певне, нічого замашнішого не спало йому на думку).
Дівчина сказала:
— Я ще встигну на чотиригодинний і тоді десь о сьомій буду в тебе.
А я відповів швидше, ніж дозволяла ввічливість:
— Пізно, Марі, надто пізно!
Й після цього почув у відповідь лише офіцера, що, здавалося, ось-ось схибнеться:
— То ми одержимо боєприпаси чи ні?
І тоді я сказав голосом твердим, як криця (я навчився цього від Лео):
— Ні, ні, не буде вам боєприпасів, хоч і лусніть! — І поклав трубку.
Коли ми почали вантажити чоботи з товарних вагонів на машини, було ще видно, та поки вантажили чоботи з машин у товарні вагони, то вже смеркло; а як вантажили чоботи з товарних вагонів знову на машини, стало зовсім темно, а потім розвиднилося, і ми заходились вантажити пресоване сіно з машин у товарні вагони, і ще довго було видно, а ми все вантажили та й вантажили пресоване сіно з машин у вагони, а тоді знов смеркло, і рівно вдвічі довше, ніж ми вантажили сіно з машин у вагони, ми вантажили його з вагонів на машини. За весь той час до нас один раз приїжджала польова кухня й нам давали побагато гуляшу й потроху картоплі і натуральну каву та сигарети без грошей; мабуть, це діялося вночі, бо я пригадую, що якийсь голос сказав; «Натуральна кава й сигарети безкоштовно — найпевніший знак війни»,— але обличчя того, хто говорив, не пам'ятаю Коли ми шеренгою верталися назад, надворі вже розвиднилося, і тільки-но ми звернули на ту вулицю, що вела до казарми, нам зустрівся перший батальйон, котрий вирушав на фронт. Попереду виступав оркестр, награючи «Ой чого я, чого», за ним ішла перша рота з її бойовим обозом, за нею друга, третя й нарешті остання, четверта, з важкими кулеметами. На жодному обличчі, на жоднісінькому, я не вгледів навіть тіні піднесення; на вулиці, звісно, стояли люди, між ними й дівчата, але я не бачив, щоб хоч одному солдатові уквітчали гвинтівку букетиком; піднесенням і не пахло.
Постіль Лео стояла нерушена; я відімкнув його пенал ступінь довіри між нами, про який троє майбутніх учителів казали: «Ну, це вже занадто!»); усе там було на звичних місцях: фотокартка, на якій ольденбурзька дівчина стояла спершись на велосипед, у затінку берези; фотокартка батька та матері Лео на тлі їхньої селянської садиби. Біля шматка шинки лежала записка: «Мене посилають у штаб дивізії, незабаром обізвуся, забери всю шинку, в мене є ще. Лео». Я замкнув пенал, не торкнувшись до шинки; мені не хотілося їсти, та й на столі лежав купою наш дводенний харчовий раціон: хліб, бляшанки паштету, масло, сир, повидло й сигарети. Один з майбутніх учителів, найбільш мені несимпатичний, повідомив, що йому надано звання єфрейтора й на час відсутності Лео призначено старостою кімнати; і він заходився ділити харчі; це тривало дуже довго; мене цікавили тільки сигарети, а їх він ділив аж наприкінці, бо сам не курив. Одержавши нарешті свою пайку, я тут-таки розпакував коробку, ліг, не роздягаючись, на ліжко й став курити, знічев'я дивлячись, як мої сусіди їли. Вони накладали на хліб у палець завтовшки паштету, обмінюючись зауваженнями про «відмінну якість масла», потім поспускали штори затемнення й повкладалися на ліжка; було дуже жарко, але мені не хотілось роздягатися; крізь щілини понад краями штор пробивалося сонце, і в одній такій смузі світла сидів новоспечений єфрейтор, пришиваючи на свій мундир єфрейторський кутик. Нашити його — штука не проста: він мав бути на певній, суворо визначеній відстані від шва і, боронь боже, не скособочитись; майбутній вчитель разів кілька відпорював кутика, просидів добрих дві години — все поров і пришивав,— здавалося, терпець йому ніколи не ввірветься. Надворі десь так через кожні сорок хвилин проходив оркестр і лунало «Ой чого я, чого» спочатку від корпусу номер сім, трохи згодом — від корпусу номер два, потім від корпусу номер дев'ять і нарешті від стаєнь; музика ближчала, дужчала, тоді даленіла й завмирала; оркестр виконав пісню аж тричі, поки єфрейтор нашив-таки свого кутика, але й тепер не зовсім рівно. На той час я скурив усі сигарети й незчувся як заснув.