Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Геть звідсіля, лобуряко! — визвірилася вона з напівтемряви коридора,— щезни з очей!
— Пробачте,— сказав Пауль і став біля дверей знадвору.
Змилини текли попід його ногами тротуаром у риштак.
Звідси буде найкраще, думав він, вона висить просто переді мною, кругла, як повний місяць, і я в неї влучу. Він витяг з кишені пістолета, звів курок і, перше ніж підняти зброю й націлитись, усміхнувся; він тепер не відчував бажання розтрощити щось, та вистрелити мусив: бувають хвилини, коли відступити вже не можна; якщо він тепер не вистрелить, Гриф не поїде до Любека, не побачить білих рук гарненьких робітниць і ніколи не піде з котроюсь у кіно. Господи, думав він, може ж, таки я стою не задалеко, я мушу влучити, мушу; та він уже влучив, брязкіт розбитого скла пролунав чи не гучніше від самого пострілу. Спершу з реклами вилетів круглий уламок — кухоль з пивом, тоді обидві шаблі; він бачив, як із стіни будинку маленькими курними хмарками відскакує тиньк, бачив залізний обруч, на якому трималася світна реклама, понад краєм його самотніми китицями метлялися скалки скла.
Найдужче врізався йому в мозок лемент жінки-прибиральниці, що вискочила на тротуар, тоді кинулася назад у тьмяний коридор і закричала ще пронизливіше; кричали якісь чоловіки, надбігли люди з вокзалу, щоправда, всього кілька душ; повискакувало на вулицю багато завсідників пивниці. Вгорі відчинилося вікно, й звідти на мить вистромилася голова Дренша. Проте ніхто не наважився підійти до хлопця ближче, бо в нього й досі був у руці пістолет. Підвівши очі, Пауль глянув у бік кладовища: Грифа там уже не було видно.
Минуло хтозна-скільки часу, перше ніж хтось підійшов до Пауля й забрав у нього пістолета. До тієї миті хлопець устиг чимало передумати. Батько оце вже десять хвилин гримає на весь будинок, звинувачує в усьому, матір, яка давно вже знає що я виліз на веранду до Катаріни, та й усім це вже давно відомо, і ніхто з них, поки й житиме, не зрозуміє, як я міг таке зробити і як міг зробити оте друге — стріляти в світну рекламу. Може, краще було б мені вистрелити в Дреншеве вікно. І він подумав: може б, таки піти до сповіді. Але тепер мене вже не пустять, та й пізно, восьма година, а після восьмої до сповіді не можна. Ягнятко не напилося моєї крові, подумав він. Ох, ягнятку!
Все скінчилось кількома скалками скла, але я бачив груди Катаріни. Вона повернеться, і в батька тепер нарешті з'явиться справжня причина почистити пістолета.
Він устиг навіть подумати про Грифа, що простував зараз до Дрешенбрунна через пагорби, порослі виноградниками. Згадалися йому й тенісні м'ячі, й банка з повидлом — ніби вона вже давно заросла травою.
Довкола нього, на чималій відстані, купчилася вже ціла юрма людей. Дренш, зіпершись на лікті, визирав із вікна з люлькою в зубах. Ніколи я не буду на нього схожий, подумав Пауль, ніколи в світі. У школі в Дренша з язика не сходив Тірпіц. «Щодо Тірпіца вчинено несправедливість. Історична наука ще віддасть належне Тірпіцові. Безсторонні дослідники вже працюють над тим, щоб відновити істину про Тірпіца». Тірпіц? Аякже, Тірпіц.
Іззаду, подумав він, та я й сам мав би знати, що вони підкрадуться ззаду. За мить перед тим, як поліцай схопив його, Пауль встиг відчути дух мундира: спершу війнуло бензином, яким виводять плями, тоді димом з грубки, тоді...
— Де ти живеш, шибенику? — спитав поліцай.
— Де я живу?
Пауль поглянув на нього. Він знав цього поліцая, і той напевне ж, знав його: поліцай щоразу продовжував батькове посвідчення на право мати зброю, завжди був привітний, перше ніж узяти від батька сигару, тричі відмовлявся. Та й тепер він обходився з хлопцем досить поблажливо й три мав його не дуже міцно.
— Атож, де ти живеш?
— Я живу в Долині Тупоту Копит,— сказав Пауль.
— Неправда! — гукнула жінка, що прибирала в коридорі. Я ж його знаю, це син...
— Так, так, — перехопив поліцай,— мені відомо це Ходімо, сказав він до Пауля,— я відведу тебе додому.
— Я живу в Єрусалимі,— сказав Пауль.
— Кинь уже ці дурниці, — сказав поліцай — і йди.
— Гаразд,— сказав Пауль,— кину.
Люди мовчали, коли він поперед поліцая проходив повз них темною вулицею. Хлопець був немов сліпий: очі дивилися в одну цятку, проте він, здавалось, нічогісінько не бачив довкола; бачив він лише одне: згорнуту вечірню газету в кишені поліцая. І зміг прочитати в першому рядку якогось заголовка: «Хрущов», а в другому — «розверзнута могила».
— Господи,— сказав він поліцаєві,— таж ви знаєте, де я живу.
— Авжеж знаю,— сказав поліцай.— Іди!
Коли почалася війна
Переклала Євгенія Горева
Коли почалася війна, я, з закасаними рукавами сорочки, злігши на підвіконня, дивився поверх воріт, поверх вартових, на телефонну станцію штабу полку й чекав, що мій товариш Лео подасть мені умовний знак: підійде до вікна, скине й знову надягне кашкета; щоразу, як було можна, я злягав на підвіконня, й щоразу, як було можна, телефонував казенним коштом у Кельн — одній дівчині й мамі; ось зараз Лео покажеться у вікні, скине й знову надягне кашкета — і я миттю вибіжу з казарми й кинуся через подвір'я в телефонну будку чекати виклику.
Усі телефоністи в станції сиділи в спідніх сорочках, простоволосі, й коли нахилялися вперед, стромляючи або виймаючи штекер чи клацаючи дверцятами клапанів з-під розстебнутого коміра вислизав медальйон з особовим номером і знову ховався, коли телефоніст випростувався; тільки Лео сидів у кашкеті, та й то лише, щоб подати мені знак. Обличчя Лео, головатого, рожевощокого й білочубого ольденбуржця, на перший погляд здавалося простодушним, коли поглянути вдруге,— страшенно простодушним, і ніхто не придивлявся до нього пильніше, щоб розгледіти ще якийсь вираз: обличчя Лео наганяло нудьгу, як ото рожеві личка хлопчиків з реклами сиру.
Стояла спека: щойно звернуло з полудня; оголошений кілька днів тому стан бойової готовності зробився звичним, і час минав, як суцільний невдалий вихідний; глухі подвір'я казарм були безлюдні, і я радів, що хоч голову можу вистромити кудись-інде, поза межі казарменого товариства.
А через двір навпроти все з'єднували й роз'єднували когось, клацали дверцятами клапанів, утирали піт з облич телефоністи, і серед них сидів Лео в кашкеті, з-під якого висмикався густий білявий чуб.
Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою — знак, про який ми не домовлялися, але з нього я зрозумів, що скоїлося надзвичайне; потім я побачив, як один телефоніст узяв з комутатора каску й надягнув на голову; тепер він був дуже кумедний — спітнілий, у розстебнутій спідній сорочці, з особовим номером, що вислизнув з-під неї й звис донизу,— і в касці; але я не засміявся, бо зненацька згадав, що, здається, каски надягають по сигналу «бойова тривога», і мені стало страшно.
Мої сусіди по кімнаті, що досі дрімали на ліжках у мене за спиною, тим часом повставали, закурили сигарети і, як звичайно, розбилися на два гуртки: троє майбутніх учителів,— вони ще й досі сподівалися, що їх звільнять від служби, «як працівників фронту народної освіти»,— знов почали розмову про Ернста Юнгера; двоє інших — санітар і крамарчук — удруге розговорилися про жіноче тіло; вони не пускали масних жартиків, не хихотіли, а просто балакали про це так, як, мабуть би, двоє зануд-учителів географії балакали про рельєф більш-менш цікавої місцевості, скажімо, нерівного Ванне-Ейкелю. Обидві теми мене анітрохи не вабили. Може, психологам чи людям, що мають нахил до психології, а також тим, хто саме готується складати з психології екзамен на вищих курсах, буде не зайвим дізнатись що тієї миті мені дужче, ніж за всі останні тижні, захотілося поговорити з кельнською дівчиною. Я підійшов до своєї шафи-пенала, взяв звідти кашкета, надягнув і виглянув у вікно — знак для Лео, що я мушу терміново з ним поговорити.