Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Що сталося? — запитав він трохи згодом.— У вас якісь прикрощі? — І тільки-но я у відповідь кивнув головою, він мовив: — Хочете висповідатись?

Прокляття на вашу голову, подумав я, вас тільки сповідь і цікавить, та й у ній — тільки одне.

— Ні,— відповів я,— сповідатись я не хочу.

— То що ж тоді? — спитав він.— Що обтяжує вам душу?

Пролунало це так, наче він питав про кишечник. Святий отець не міг приховати нетерплячки, раз у раз позирав на мій кашкет, і я відчував, як його дратує, що я й досі не підняв кашкета з землі. Я залюбки обернув би капеланову нетерплячку на терпіння, але ж не я його зачепив, а він мене; і я спитав, по-дурному заникуючись, чи не знає він, бува, якої хорошої дівчини, щоб можна було походити з нею по місту, випити десь кави і, може, піти увечері в кіно; нехай вона не бозна-яка красуня, аби гарненька, та й годі, і, по можливості, не з доброї родини, бо дівчата з таких родин здебільшого занадто дурні. Я можу дати йому адресу капелана з Кельна, нехай дізнається в нього, хто я і що я, при потребі зателефонує й пересвідчиться, що я з цілком пристойної католицької родини. Я балакав довго, дедалі все менше заникувався й спостерігав, як він мінився на виду: спершу обличчя в нього було поблажливе, навіть уважне, та це тільки спочатку, поки він мав мене за особливо цікавий, може, навіть унікальний взірець недоумка і я здавався йому психологічно напрочуд потішним. Правда, переходи від поблажливого виразу до майже уважного, від майже уважного до веселого були малопомітні, зате потім капелан раптово — саме як я пояснював йому, які фізичні переваги мусить мати дівчина,— спаленів від люті. Я злякався, бо мати колись мені казала, як це небезпечно, коли в тілистих людей обличчя раптово наливається кров'ю. Потім він загорлав на мене, а як на мене горлають, я тоді просто нетямлюся. Капелан кричав, що в мене, мовляв, неподобний вигляд: сорочка розхристана, чоботи нечищені, що кашкет мій валяється під ногами в бруді — так, так, у бруді! — і я, мовляв, украй розбещений — смалю сигарету за сигаретою, і чи не переплутав я часом католицького священика зі звідником. Мене це так обурило, що я вже анітрохи його не боявся, тільки страшенно лютував. Я спитав його, яке йому діло до моєї сорочки, моїх чобіт і кашкета й чи не думає він часом замінити мені мого унтер-офіцера.

— І взагалі,— закінчив я,— ви, братики, всі любите просторікувати: прийдіте, мовляв, до нас із своїми турботами, а поткнися до котрого зі своєю турботою, він на тебе так і визвіриться.

— «Ви, братики»! — повторив капелан, аж захлинаючись від злості.— Ми що — вже випили з вами по чарці й побраталися?

— Ні,— сказав я,— пити ми не пили.

Ідеї християнства, звісно, були йому не в голові.

Я підняв кашкета, надягнув, не озирнувши його, на голову й попростував геть. Капелан гукнув мені навздогінці, щоб я хоч коміра застебнув і щоб не був такий затятий; я трохи-трохи не обернувся й не закричав, що затятий не я, а він, та вчасно згадав те, що казала мені мати: священикам треба говорити правду, одначе наперекір — ні слова,— і, не оглянувшись, подався до міста. Я йшов, розхриставши комір, і думав про католиків: у світі точиться війна, а вони тільки й бачать, що твій комір та чоботи. Закликають ділитися з ними своїми турботами, а спробуєш поділитись — просто скаженіють.