Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Добре, що мати закурила; сльози, які спадали на сигарету, сльози поза хмаринкою диму здавалися ніби не зовсім справжніми, скоріше, вдаваними, хоч мати ніколи б не вдавала сліз.
— Колись я їм за це віддячу,— сказала вона,— мені так тяжко, що ти мусиш їхати. І що я мушу скоритись.
То їдьмо обидві.
— Ні, ні... ти повернешся, за рік чи, може, за два ти повернешся додому. Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують. Не роби. А тепер ходімо.
Дівчина встромила руки в рукава плаща, застебнулася, помацала, чи є в кишені квиток, гаманчик, і метнулася до своєї кімнати по валізу; але мати похитала головою й не дозволила дочці її нести.
— Я сама,— сказала вона,— і мерщій, час іти.
На сходах стояла задуха, з підвалу тхнуло вином, там аптекар розливав його в пляшки; кислий дух вина, здавалося, дуже пасував до блякло-фіолетових шпалер.
Вузенькі вулички, тьмяні ковбані вікон, під'їзди, звідки їй гукали те, чого вона не розуміла. Швидше! Гамір, що долинав з берега річки, став гучніший, загурчали двигуни автомобілів — регата скінчилася. Швидше.
Залізничник біля входу на перон був з матір'ю на «ти»:
— А, Кете! Проходь без перонного.
Якийсь п'яний, заточуючись, чвалав темним підземним переходом, щось голосно варнякав і врешті брязнув повною пляшкою вина у вогку чорну стіну; задзвеніли скалки скла, і в ніздрі дівчині знов ударив дух вина. Поїзд уже підійшов до перону, мати всунула валізу у двері вагона.
— Ніколи не роби того, що вони про тебе вигадують, ніколи.
Як добре, що їхнє прощання не затягнеться, залишилась одна-єдина хвилина, але їм вона здалася дуже довгою, довшою, ніж уся друга половина того дня.
— Ти, мабуть, узяла б із собою бінокля? Надіслати його тобі?
— Так, надішли. Ох, мамо...
— Ну що?
— Я ж його майже не знаю.
— О, він симпатичний, і радий, що ти житимеш у нього. І він ніколи не вірив у тих богів, у яких вірила я.
— І вина він не п'є?
— Де там, і не показуй... І в нього є гроші, він там чимсь торгує.
— Чим?
— Я й не знаю гаразд, певне, одягом абощо. Він тобі сподобається.
Вони не поцілувались. Пам'ятників не цілуватимеш, навіть якщо вони плачуть. Так і не озирнувшись, мати зникла в підземному переході — втілене горе, людина, закам'яніла в переживанні власних помилок; увечері, якщо Дульгес сидітиме на кухні, млинок знов залопотить — мати виголосить монолог: «Хіба сльози не є, власне, пережитком буржуазної сентиментальності? Невже ж і в безкласовому суспільстві будуть сльози?»
Поїзд поминув школу, плавальний басейн, проїхав попід невеличким мостом, понад довгим-довгим пасмом виноградників і лісу... Аж ось біля шлагбаума, що перегородив дорогу коло водокачки, вона побачила обох хлопців, почула звук пострілу, вгледіла чорний пістолет у Пауля в руці й вигукнула: «Єрусалим! Єрусалим!», і потім ще раз гукнула те ж таки, хоч уже й не бачила хлопців. Вона втерла сльози рукавом, узяла валізу й, заточуючись пройшла у вагон. Я не скидатиму плаща подумала вона, ще не скидатиму.
III
— Що вона гукала? — спитав Гриф.
— Хіба ти не дочув?
— Ні, а ти? Скажи, що?
— «Єрусалим»,— тихо сказав Пауль.— Вона гукала «Єрусалим», як поїзд уже й минув нас. Ходімо.
Він розчаровано подивився на пістолет, якого держав тепер дулом донизу, поклавши великий палець на запобіжник. Він собі гадав, що постріл гримне куди гучніше й з пістолета піде дим, був майже певен, що дим піде й він проведе поїзд із димучим пістолетом у руці; та дим не йшов, пістолет навіть не нагрівся,— хлопець злегенька провів по ложу вказівним пальцем.
— Ходімо,— сказав він.
Єрусалим, міркував він, я добре чув, та не знаю, що вона мала на думці.
Вони звернули з дороги й подалися вздовж залізничної колії, Гриф — із прихопленою з дому банкою повидла під пахвою, Пауль — з опущеним донизу пістолетом у руці вступивши в зеленаву сутінь лісу, вони раптом подивилися один на одного.
— Ти все-таки не передумав?
— Знаєш,— сказав Пауль,— треба...— він почервонів, відвернувся.— Ти розклав м'ячі на деревині?
— Розклав,— сказав Гриф.— Вони все скочувалися додолу, та потім я знайшов у корі заглибину.
— На якій відстані один він одного?
— В долоню завширшки, так, як ти сказав...— Слухай,— мовив він тихіше й зупинився.— Я не можу вернутись додому, не можу ніяк. До тієї кімнати. Розумієш, до тієї кімнати я не можу повернутися.— Він переклав банку з повидлом у другу руку і вхопив Пауля, що мав був рушати далі, за рукав куртки.— Не можу.
— Ще б пак,— сказав Пауль,— до тієї кімнати і я не вернувся б.
— Мати змусить мене прибирати. Ні, я не зможу лазити по підлозі, витирати стіни, книжки, все чистісінько. А вона стоятиме над душею.
— Ні, ти не зможеш. Ходімо!
— Що мені робити?
— Стривай, спершу постріляємо. Гайда!
Вони пішли далі, час від часу повертаючи один до одного свої зелені в лісовому присмерку обличчя, Гриф — перелякане, Пауль — усміхнене.
— Застрель мене,— сказав Гриф,— слухай, застрель.
— Ти з глузду з'їхав,— мовив Пауль, закусив губу, звів пістолета й націлився у Грифа; той пригнувся, тихо заскімлив, і Пауль сказав: — Бач, ти трохи-трохи не зарепетував, а він, між іншим, на запобіжнику.
Коли вони вийшли на галявину, Пауль наставив ліву долоню до очей і, примружившись, глянув на тенісні м'ячі, викладені рядочком на поваленому дереві; три м'ячі були ще ніби й неторкані, білі й волохаті, мов ягнячий смушок, решта вже замурзалися об лісову землю.
— Піди,— сказав Пауль,— постав банку між третім і четвертим м'ячем.
Гриф поплентався через галявину й примостив банку за м'ячами — криво, так, що вона, здавалося, ось-ось перекинеться назад.
— М'ячі дуже густо розкладені, банка ніяк не влазить.
— Тікай звідти,— сказав Пауль,— я стріляю. Йди до мене.
Він зачекав, поки Гриф став поряд у затінку, звів пістолета, націлився, натиснув на курок і, зляканий луною першого пострілу, став несамовито бабахкати раз за разом, поки вистріляв усі патрони; гучна луна двох останніх пострілів відбилася з глибини лісу, коли хлопець давно скінчив стрілянину. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом стояла цілісінька. Зробилося тихо-тихо, тільки легкий дух пороху нагадував про постріли... А Пауль усе стояв з піднятим пістолетом у руці, наче надумав простояти так довіку. Він був блідий, у нього аж кров холонула в жилах від невдачі, у вухах гучно дзвеніла давно завмерла луна — різкий, сухий гавкіт залишився в пам'яті і озивався знов і знов. Хлопець заплющив очі, потім розплющив. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом була цілісінька.
Він опустив руку так поволі, наче вернув її до себе з далекої далечіні, й помацав дуло пістолета: цим разом воно бодай трохи нагрілося. Нігтем великого пальця Пауль висмикнув обойму, вклав нову й узяв пістолета на запобіжник.
— Ану лишень! — тихо мовив він.— Тепер твоя черга.
Він тицьнув Грифові в руку пістолета, показав, як зводити курок, відступив у затінок і, намагаючись перебороти глибоке розчарування, подумав: може ж, хоч ти влучиш, може, хоч ти. Гриф скинув руку з пістолетом догори і став повільно опускати, цілячись,— це він десь вичитав, подумав Пауль, по ньому видно, що вичитав; і стріляв Гриф з паузами: пальнув раз і замовк; м'ячі лежали, як і перед тим, нерушена стояла банка; тоді Гриф вистрелив тричі поспіль — і луна тричі озвалася в хлопців у вухах. Сірий стовбур поваленого дерева з шістьма тенісними м'ячами й банкою сливового повидла лежав перед ними химерним невразливим натюрмортом.