Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Він похнюпився, пустив її руку, рушив до веранди, скочив на поруччя й гукнув:

— Дай руку!

Вона засміялася, підбігла до нього, поклала огірок на поруччя, обхопила обома руками його руку і, впершись коліньми в стінку веранди, тримала його, поки він помалу спускався на дах альтанки.

— Хтось нас неодмінно бачив, сказав він.

— Авжеж,— мовила вона,— можна пускати?

— Зачекай. Коли ти повернешся з Відня?

— Скоро,— сказала вона.— Приїхати скоро?

Він уже стояв обома ногами на даху.

— Тепер можна пускати,— сказав він.

Та вона не пускала, вона засміялася:

— Я приїду скоро. Коли приїхати?

— Тоді, як мені можна буде побачити це знову.

— Може, й не так скоро.

— Коли?

— Не знаю,— відповіла вона, замислено дивлячись на нього.— Спершу ти був наче вві сні, а тоді враз став майже як аптекар; я не хочу, щоб ти був схожий на нього й чинив смертні гріхи й був ними зв'язаний.

— Тепер пускай,— сказав він.— Або витягни мене знову нагору.

Вона засміялася, пустила його руку, взяла з поруччя веранди огірок і знову трохи надкусила.

— Мені таки треба у віщось стрельнути,— сказав він.

— Не стріляй тільки ні в що живе,— мовила вона.— Стріляй у тенісні м'ячі або... або в банки з варенням.

— Звідки ти знаєш про банки?

— Я не знаю,— сказала вона,— чогось спало на думку, що в банки з варенням чудово стріляти. Дзенькіт скла, бризки... Стривай,— мовила вона квапливо, коли він уже відвернувся й налагодився злазити; він знов обернувся й поважно глянув на неї.— Ти міг би,— тихо вела вона далі,— стати коло шлагбаума, біля водокачки, знаєш?.. І вистрелити, коли тудою проїжджатиме мій поїзд. Я виглядатиму з вікна й махатиму рукою.

— Авжеж,— сказав він,— я так і зроблю. Коли відходить твій поїзд?

— О сьомій десять,— мовила вона, о сьомій тринадцять він буде біля шлагбаума.

— Ну то я встигну,— сказав він.— До побачення. Ти при їдеш?

— Приїду,— відповіла вона,— неодмінно.— Й, закусивши губу, замовкла. Тоді стиха проказала вдруге: — Приїду.

Вона дивилася, як він спускався, тримаючись за флюгер, поки став ногами на першу жердину альтанки. Аж ось він перебіг моріжок, вискочив на терасу, вліз у будинок, вона побачила, як він переступив латунну смужку порога, взяв коробку з тенісними м'ячами, вернувся на терасу, а далі почула, як рипить під ногами в нього жорства, коли він з коробкою під пахвою біг повз гараж на вулицю.

Може ж, він не забуде обернутися й помахати рукою подумала вона. І ось він уже спинився на розі гаража, помахав рукою, витяг з кишені пістолета, притиснув дулом до коробки, а потім ще раз махнув рукою, кинувся бігти й зник за рогом.

Вона знову звернула бінокль у небо, вирізуючи сині кружальця, медалі з блакиті небес: Ренанія й Германія, берег річки з прапором змагань, дужка обрію із зеленавої річки з цятками червоних прапорців.

Мої коси чудово тріскотітимуть, думала вона, вони вже тріскотіли, коли він їх гладив. У Відні також є виноградники. Виноградники, ясно-зелені кислі бубки, листя, яким ці гладуни вквітчують свої лисини, щоб бути схожими на цього... о господи!.. Бахуса.

Вона обдивилася в бінокль усі вулиці, в які лише могла сягнути; вулиці були безлюдні, скрізь самі тільки припарковані машини; візок морозивника ще стояв там-таки, на майдані; Пауля вона не побачила ніде; я стану, думала вона, всміхаючись і знов переводячи бінокля на річку, я таки стану твоїм Єрусалимом.

Вона не обернулась, коли мати відімкнула вхідні двері й зайшла до передпокою. Вже за чверть сьома, думала дівчина, може ж, він устигне на сьому тринадцять до шлагбаума. Вона чула, як клацнув замок валізи й повернувся в ньому невеличкий ключик, чула тверді кроки й здригнулася, коли на плечі їй ліг плащ; мати не прийняла рук із плечей дочки.

— Гроші взяла?

— Так.

— Квиток?

— Так.

— Бутерброди?

— Так.

— Валізу як слід спакувала?

— Так.

— Нічого не забула?

— Ні.

— Нікому нічого не сказала?

— Ні.

— Адресу у Відні пам'ятаєш?

— Так.

— Телефон?

— Так.

Коротка пауза була похмура, моторошна; материні долоні ковзнули з її плечей нижче, на руки.

— Я подумала, що краще мені не бути з тобою в ці останні години. Так легше, я вже знаю. Мені не раз на віку доводилося прощатись... І добре, що я тебе замкнула, ти ж знаєш.

— Еге ж, добре, я знаю.

— Тоді ходімо...— Вона відвернулася.

Було прикро бачити, що мати плаче,— так, мовби перед тобою несподівано заплакав пам'ятник, майже так; мати ще вродлива, тільки врода її якась понура, непривітна. Мов чорний ореол, матір повиває минуле. З незвичних слів сплітається легенда колишнього материного життя: Москва... Комунізм.. Червона сестриця... Росіянин на прізвище Мірцов; далі втрата віри, втеча, а догмати втраченої віри все снуються в голові, наче на ткацькому верстаті, шпулі якого ще крутяться, хоч на них уже давно немає пряжі; тчуться мудровані візерунки з порожнечі, з нічого, реальним тут є тільки шум, марна робота механізму; аби лише був хоч один із антиподів: Дульгес або хтось із «батьків міста», священик чи котра з учительок або черниць,— враз починалася дискусія; коли заплющиш очі, може здатись, ніби чуєш монотонну поганську молитву, звук невгавного млинка, що лопотить на вітрі; таку, як оце тепер, матір можна було бачити лише вряди-годи, після келишка-двох вина, тоді всі казали: «Ох, та вона ж така, як і була, щира цішбруннка!»